Після того дня все змінилось непомітно, але незворотно.
Спочатку — робочі зустрічі. Потім — спільні рішення. Потім — те дивне відчуття, що вона більше не просто виконує завдання, а справді впливає на результат.
І Максим це не заперечував.
Навпаки — іноді мовчки погоджувався.
Це було навіть дивніше, ніж його звична жорсткість.
— Ви змінили презентацію? — він перегортав слайди, стоячи поруч.
— Так.
— Без погодження.
— Ви б все одно погодились.
Він підняв погляд.
— Ви впевнені?
— Я вже бачила, що працює, а що ні.
Кілька секунд він мовчав.
А потім ледь помітно кивнув.
— Це дратує.
— Чому?
— Бо ви маєте рацію.
Ярина ледь усміхнулась, але одразу стримала себе.
З ним не можна було розслаблятись. З ним будь-яка слабкість виглядала як тріщина.
І все ж… іноді вона ловила себе на тому, що чекає його реакції.
Його погляду.
Його короткого “добре”.