Глава 3

Через тиждень Ярина вже знала дві речі.
По-перше, Максим Градов майже не спить.
По-друге, він абсолютно не вміє просити про допомогу.
Лише наказувати.
Саме тому о восьмій вечора вона сиділа за столом і перевіряла документи, хоча робочий день закінчився ще дві години тому.
В офісі майже нікого не залишилося.
Лише охоронець на першому поверсі.
Олена, яка пішла пів години тому.
І Максим.
Зі свого кабінету він не виходив вже три години.
Ярина потягнулася і поглянула на годинник.
Вісім десять.
У животі неприємно забурчало.
Обід вона пропустила.
Вечерю теж.
- Чудово, - пробурмотіла вона.
Саме в цей момент двері кабінету відчинилися.
- Ярино.
- Так?
- Де презентація для завтрашньої зустрічі?
Вона кліпнула.
- Та, яку ви просили сьогодні о сьомій ранку?
- Саме вона.
- Готова.
- Перероби.
- Що?
Максим підійшов ближче.
- Мені не подобається структура.
Ярина повільно відклала ручку.
- Ви її навіть не відкривали.
- Відкривав.
- Коли?
- Щойно.
- І вже не подобається?         - Так.
Вона кілька секунд дивилася на нього.
Потім закрила ноутбук.
Голосно.
Дуже голосно.
- Ні.
Максим насупився.
- Що означає "ні"?
- Означає ні.
- Це не питання.
- А дарма.
В офісі запала тиша.
Навіть кондиціонер ніби почав працювати тихіше.
Максим схрестив руки на грудях.
- Поясніть.
- З радістю.
Ярина підвелася.
- Якщо презентація була терміновою, її потрібно було перевіряти вдень, а не після восьмої вечора.
- Це моя компанія.
- А я людина.
- Невже?
- Уявіть собі.
Його очі небезпечно звузилися.
- Ви зараз сперечаєтеся зі своїм керівником.
- А ви зараз поводитеся несправедливо.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
Ніхто не збирався поступатися.
- Вам не подобається працювати тут? — тихо запитав Максим.
- Подобається.
- Тоді в чому проблема?
- У тому, що ви вимагаєте від усіх неможливого.
- Я вимагаю результат.
- Ні.
Вона похитала головою.
- Ви вимагаєте, щоб люди були роботами.
Його щелепи напружилися.
Схоже, ці слова потрапили в ціль.
- Ви працюєте тут лише тиждень.
- І вже бачу, як співробітники бояться зайвий раз зайти до вашого кабінету.
- Бо я вимогливий.
- Бо ви нестерпний.
Запала така тиша, що Ярина сама здивувалася власній сміливості.
Зазвичай після таких слів людей звільняють.
Особливо якщо вони сказані генеральному директору.
Максим повільно видихнув.
- Нестерпний?
- Так.
- Цікаво.
- Не дуже.
- Усі бояться мені це сказати.
- Значить, вам пощастило з працівниками.
І раптом сталося те, чого Ярина точно не очікувала.
Максим розсміявся.
Голосно.
Щиро.
Вперше за весь час знайомства.
Вона навіть розгубилася.
- Що смішного?
- Ви.
- Дякую.
- Ні, справді.
Він провів рукою по волоссю.
- За десять років роботи ніхто не називав мене нестерпним прямо в обличчя.
- Тепер назвав.
- Тепер назвала.
Його усмішка поступово згасла.
А погляд став зовсім іншим.
Теплішим.
Небезпечнішим.
Таким, від якого раптом стало складно дихати.
- Ви дуже красива, коли злитеся.
Ярина завмерла.
Повітря між ними ніби стало густішим.
- Це недоречний комплімент.
- Згоден.
- Тоді навіщо?
Максим кілька секунд мовчав.
Наче сам не знав відповіді.
Потім зробив крок назад.
- Їдьте додому.
- А презентація?
- Завтра.
- Серйозно?
- Так.
- І все?
- І все.
Ярина взяла сумку.
- Добраніч, Максиме Олеговичу.
- Максиме.
- Ви ж мій керівник.
- А ви моя головна проблема цього тижня.
Вона ледь стримала усмішку.
- Взаємно.
І вийшла з офісу.
Не помітивши, що Максим ще довго дивився їй услід.
Уперше за багато років якась жінка не намагалася йому сподобатися.
Не заглядала в очі.
Не погоджувалася з кожним словом.
І саме тому він не міг перестати думати про неї.
А наступного ранку весь офіс уже гудітиме від чуток про їхню вчорашню сварку.