Глава 3

Через тиждень Ярина вже знала дві речі.
По-перше, Максим Градов майже не спить.
По-друге, він абсолютно не вміє просити про допомогу.
Лише наказувати.
Саме тому о восьмій вечора вона сиділа за столом і перевіряла документи, хоча робочий день закінчився ще дві години тому.
В офісі майже нікого не залишилося.
Лише охоронець на першому поверсі.
Олена, яка пішла пів години тому.
І Максим.
Зі свого кабінету він не виходив вже три години.
Ярина потягнулася і поглянула на годинник.
Вісім десять.
У животі неприємно забурчало.
Обід вона пропустила.
Вечерю теж.
— Чудово, — пробурмотіла вона.
Саме в цей момент двері кабінету відчинилися.
— Ярино.
— Так?
— Де презентація для завтрашньої зустрічі?
Вона кліпнула.
— Та, яку ви просили сьогодні о сьомій ранку?
— Саме вона.
— Готова.
— Перероби.
— Що?
Максим підійшов ближче.
— Мені не подобається структура.
Ярина повільно відклала ручку.
— Ви її навіть не відкривали.
— Відкривав.
— Коли?
— Щойно.
— І вже не подобається?
— Так.
Вона кілька секунд дивилася на нього.
Потім закрила ноутбук.
Голосно.
Дуже голосно.
— Ні.
Максим насупився.
— Що означає "ні"?
— Означає ні.
— Це не питання.
— А дарма.
В офісі запала тиша.
Навіть кондиціонер ніби почав працювати тихіше.
Максим схрестив руки на грудях.
— Поясніть.
— З радістю.
Ярина підвелася.
— Якщо презентація була терміновою, її потрібно було перевіряти вдень, а не після восьмої вечора.
— Це моя компанія.
— А я людина.
— Невже?
— Уявіть собі.
Його очі небезпечно звузилися.
— Ви зараз сперечаєтеся зі своїм керівником.
— А ви зараз поводитеся несправедливо.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
Ніхто не збирався поступатися.
— Вам не подобається працювати тут? — тихо запитав Максим.
— Подобається.
— Тоді в чому проблема?
— У тому, що ви вимагаєте від усіх неможливого.
— Я вимагаю результат.
— Ні.
Вона похитала головою.
— Ви вимагаєте, щоб люди були роботами.
Його щелепи напружилися.
Схоже, ці слова потрапили в ціль.
— Ви працюєте тут лише тиждень.
— І вже бачу, як співробітники бояться зайвий раз зайти до вашого кабінету.
— Бо я вимогливий.
— Бо ви нестерпний.
Запала така тиша, що Ярина сама здивувалася власній сміливості.
Зазвичай після таких слів людей звільняють.
Особливо якщо вони сказані генеральному директору.
Максим повільно видихнув.
— Нестерпний?
— Так.
— Цікаво.
— Не дуже.
— Усі бояться мені це сказати.
— Значить, вам пощастило з працівниками.
І раптом сталося те, чого Ярина точно не очікувала.
Максим розсміявся.
Голосно.
Щиро.
Вперше за весь час знайомства.
Вона навіть розгубилася.
— Що смішного?
— Ви.
— Дякую.
— Ні, справді.
Він провів рукою по волоссю.
— За десять років роботи ніхто не називав мене нестерпним прямо в обличчя.
— Тепер назвав.
— Тепер назвала.
Його усмішка поступово згасла.
А погляд став зовсім іншим.
Теплішим.
Небезпечнішим.
Таким, від якого раптом стало складно дихати.
— Ви дуже красива, коли злитеся.
Ярина завмерла.
Повітря між ними ніби стало густішим.
— Це недоречний комплімент.
— Згоден.
— Тоді навіщо?
Максим кілька секунд мовчав.
Наче сам не знав відповіді.
Потім зробив крок назад.
— Їдьте додому.
— А презентація?
— Завтра.
— Серйозно?
— Так.
— І все?
— І все.
Ярина взяла сумку.
— Добраніч, Максиме Олеговичу.
— Максиме.
— Ви ж мій керівник.
— А ви моя головна проблема цього тижня.
Вона ледь стримала усмішку.
— Взаємно.
І вийшла з офісу.
Не помітивши, що Максим ще довго дивився їй услід.
Уперше за багато років якась жінка не намагалася йому сподобатися.
Не заглядала в очі.
Не погоджувалася з кожним словом.
І саме тому він не міг перестати думати про неї.
А наступного ранку весь офіс уже гудітиме від чуток про їхню вчорашню сварку.