Глава 2

О сьомій сорок п'ять Ярина вже стояла біля входу до офісу.
Перший робочий день завжди нагадував їй перший день у школі. Тільки замість зошитів — ноутбук, а замість вчителів — люди, від яких залежить твоя зарплата.
Вона поправила піджак і зайшла до будівлі.
На тринадцятому поверсі її зустріла усміхнена жінка років сорока.
— Нарешті. Я вже почала думати, що ти передумала.
— Передумала?
— Після знайомства з Максимом Градовим багато хто передумує.
— Настільки все погано?
Жінка розсміялася.
— Я Олена. Фінансовий директор. І єдина людина в компанії, яка може сперечатися з нашим босом і залишатися живою.
Ярина мимоволі усміхнулася.
— Дуже приємно.
— Побачимо, що ти скажеш ввечері.
Олена провела її до робочого місця.
Стіл знаходився просто біля кабінету генерального директора.
— Тут сиділа попередня помічниця?
— Так.
— А чому звільнилася?
— Вийшла заміж.
— Це ж добре.
— За два місяці роботи з Максимом.
Ярина застигла.
— Що?
— Не за Максима. Просто втекла від нього в шлюб.
Вони розсміялися.
Саме в цей момент двері кабінету відчинилися.
Максим вийшов із телефоном біля вуха.
Сірий костюм сидів на ньому бездоганно.
Він щось коротко сказав співрозмовнику і поклав слухавку.
— Доброго ранку.
— Доброго, — відповіла Ярина.
— Запізнилася на дві хвилини.
Вона подивилася на годинник.
Восьма нуль дві.
— Робочий день починається о восьмій?
— Для тебе — так.
Олена співчутливо похитала головою.
— Я ж казала.
Максим простягнув Ярині планшет.
— Графік на сьогодні.
Вона відкрила файл.
І мало не впустила його.
— Дев'ять зустрічей?
— Десять.
— Тут дев'ять.
— Десяту я ще не додав.
— Звичайно.
Він уважно подивився на неї.
— Передумала?
— Ні.
— Добре.
Максим повернувся до кабінету.
А Ярина вперше відчула азарт.
Чим складніше завдання, тим цікавіше.
До обіду вона вже відповідала на дзвінки, переносила зустрічі, готувала документи та намагалася запам'ятати імена половини співробітників.
О дванадцятій двері кабінету знову відчинилися.
— Кава.
Ярина підняла голову.
— Що?
— Кава.
— Ви просите чи наказуєте?
Максим сперся плечем об дверний косяк.
— Це перевірка.
— Яку я вже провалила?
— Ні. Поки що проходите.
— Я не секретарка.
— Знаю.
— Тоді чому кава?
— Тому що я працюю без перерви з шостої ранку.
Ярина мовчки дивилася на нього.
— Ви можете самі сходити до кавомашини.
— Можу.
— То сходіть.
Кілька секунд тривала тиша.
Олена, яка проходила повз, ледь не вдавилася сміхом.
Максим повільно усміхнувся.
— Добре.
Він пішов.
А через хвилину повернувся з двома чашками.
Одну поставив перед Яриною.
— Це що?
— Компроміс.
— Я вас ще не розумію.
— Це взаємно.
Їхні погляди зустрілися.
На якусь мить шум офісу ніби зник.
Ярина раптом помітила, що в його карих очах постійно живе втома.
Наче він давно не відпочивав.
Наче тягнув на собі занадто багато.
І чомусь ця думка здалася їй небезпечною.
Бо співчувати босу було останнім, що входило до її планів.
Ближче до вечора в офісі почався справжній хаос.
Один із важливих клієнтів несподівано переніс зустріч.
Інший вимагав терміново змінити умови контракту.
Телефони не замовкали.
Працівники нервували.
А Максим ставав дедалі похмурішим.
— Де документи по "Альта-Буд"?
— На вашій пошті.
— Не бачу.
— Бо ви відкрили не ту папку.
Він насупився.
Ярина взяла мишку і відкрила потрібний файл.
— Тут.
— Я знав.
— Звичайно.
Максим подивився на неї так, ніби намагався вирішити, чи вона з нього глузує.
— Ви завжди така смілива?
— Тільки коли маю рацію.
— Небезпечна риса.
— Мені казали.
Вперше за день він засміявся.
По-справжньому.
І від цього сміху обличчя стало зовсім іншим.
Молодшим.
Теплішим.
Привабливішим.
Ярина одразу насварила себе за цю думку.
Красивий чоловік — ще не привід втрачати здоровий глузд.
Особливо якщо цей чоловік твій начальник.
Особливо якщо він Максим Градов.
І особливо якщо між ними лише починається історія, яка змінить життя обох.