Маркетинг на межі фолу

Наталія Володимирівна змахнула невидиму порошинку з глянцевої коробки преміального силіконового девайса і задоволено посміхнулася. Її нова флагманська крамниця «Ейфорія» в центрі міста виглядала як дорогий бутик парфумерії: жодного дешевого неону, лише витончений мінімалізм, приглушене світло та атмосфера абсолютної естетики й поваги до чужих таємниць. Наталія вибудувала цю мережу сама, пройшовши шлях від косих поглядів податківців до статусу успішної бізнес-леді з прізвищем, яке в місті асоціювалося із залізною хваткою — Назарчук.

​Її медитацію перервав різкий звук. Вхідні скляні двері відчинилися, і в залу буквально влетіла її адміністраторка Юля — бліда й з наляканими очима.

​— Наталко… Наталіє Володимирівно, там… там прийшли. Здається, у нас проблеми.

— Юлю, вдихни й видихни, — спокійно відповіла Назарчук, навіть не поворухнувшись. — Хто прийшов? Перевірка? Пожежники? Наш асортимент сертифікований краще, ніж дитяче харчування.

— Ні… Новий орендодавець. Той саме, що викупив весь торговельний центр минулого тижня. Голова. Володимир Іванович. Особисто.

​Наталія Володимирівна внутрішньо напружилася. Ім'я Володимира Івановича Голови в бізнес-колах звучало як синонім до слова «асфальтоукладач». Чоловік із залізобетонною репутацією, який звик купувати, ламати і підлаштовувати під себе все, до чого торкався.

​Не встигла вона відповісти, як до зали увійшов він.

​Володимир Іванович повністю виправдовував своє промовисте прізвище — він справді був тут усім головою. Високий, широкоплечий, у бездоганно скроєному темно-сірому костюмі, який підкреслював фігуру чоловіка, що проводить у спортзалі не менше часу, ніж на біржах. Його погляд — холодний, скануючий і звичний до повного підкорення — швидко обійшов приміщення. За ним тінню слідували двоє помічників із планшетами.

​Голова зупинився посеред зали, опустив погляд на вітрину з BDSM-атрибутикою з дорогої шкіри, і на його губах з’явилася ледь помітна, зверхня посмішка.

​— Отже, це і є наш самий «специфічний» орендар, — промовив він глибоким, оксамитовим баритоном, який, вочевидь, мав змушувати людей тремтіти. — Я не люблю такий формат у своїх будівлях. Це псує репутацію центру.

​Наталія Володимирівна повільно вийшла з-за прилавка. На ній були стримана шовкова блуза, класичні штани та шпильки, які додавали їй зросту, але головною її зброєю була абсолютна, залізна впевненість. Вона схрестила руки на грудях і підняла підборіддя.

​— Доброго дня, пане Голова. Я — Наталія Володимирівна Назарчук, власниця цієї мережі. Стосовно репутації — наші відрахування за оренду закривають третину вашого комунального бюджету за весь ТЦ. І, на відміну від ваших офісів на верхніх поверхах, у нас завжди ідеальний порядок. Тож репутація тут тільки виграє.

​Володимир Іванович повільно повернув до неї голову. Його очі — темні, майже чорні — звузилися. Він не звик, щоб з ним розмовляли в такому тоні. Він очікував побачити кого завгодно: збентежену дівчину, яка почне виправдовуватися, або слизького менеджера. Але перед ним стояла розкішна, гостра на язик жінка з поглядом, у якому читалося чітке: «Спробуй тільки підійти — і я тебе знищу».

​В його очах на секунду спалахнув неприхований, хижий інтерес. Це було схоже на мисливця, який раптом зустрів здобич, здатну перегризти йому горло.

​— Наталіє Володимирівно, — Володимир Іванович зробив крок назустріч, скорочуючи дистанцію до межі пристойності. — Ви гостра на язик. Але бізнес — це не про красиві слова. Дострокове розірвання договору оренди прописане у моєму стандартному пакеті документів. Я планую відкрити тут арт-галерею. Мої юристи вже працюють.

​Назарчук навіть не моргнула. Вона витримала його важкий погляд, хоча шкірою відчувала, як від цього чоловіка буквально фонить небезпечною, пригнічуючою харизмою. Він був із тих, хто забирає все, що хоче. Але вона не збиралася ставати його трофеєм.

​— Ваші юристи можуть працювати хоч у три зміни, Володимире Івановичу, — сухо відрізала вона, зробивши крок ще ближче, так, що тепер чула аромат його дорогого парфуму з нотами тютюну та кедра. — Мій договір підписаний на п’ять років уперед без права одностороннього розірвання без форс-мажорів. Якщо ви спробуєте нас виселити, судовий процес обійдеться вам у вартість цієї самої галереї. Разом із картинами.

​Голова мовчав кілька секунд. Помічники позаду нього затамували подих — зазвичай після такого тону людей летіли з посад. Але Володимир Іванович раптом тихо, майже хрипко засміявся. Це не був добрий сміх — це був сміх чоловіка, який знайшов собі нову, неймовірно захоплюючу гру.

​— П’ять років, кажете? — він опустив погляд на її губи, а потім знову подивився в очі. — Що ж. Я вмію чекати. Але зазвичай отримую те, що хочу, набагато швидше.

​— Тільки не цього разу, — Наталія Володимирівна зробила жест рукою в бік виходу. — А тепер, якщо у вас немає купівельних намірів, я попрошу вас залишити приміщення. Ви заважаєте моїм клієнтам.

​Володимир Іванович посміхнувся — цього разу відкрито, зухвало.

​— Купівельні наміри? Можливо. Мені подобається один екземпляр у цій залі. Тільки він не продається… поки що.

​Він розвернувся і впевненою ходою попрямував до виходу. Вже біля самих дверей Голова зупинився і, не обертаючись, кинув своїм помічникам:

— Скасуйте мою зустріч на п’яту. І знайдіть мені особистий номер телефону пані Назарчук. Нам потрібно детально обговорити… умови нашої співпраці.

​Дері зачинилися. Юля за спиною Наталії важко всілася на стілець, видихаючи.

— Боже, Наталіє Володимирівно… Він же вас з’їсть.

​Наталія Володимирівна стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Нахабний, самовпевнений індик, який звик, що весь світ падає до його ніг.

​— Не з’їсть, Юлю, — процідила вона крізь зуби, дивлячись на зачинені двері, де щойно зник Володимир Іванович. — Подавиться.