39

(Ліка)

Довгі, нестерпні гудки заповнювали салон таксі, відбиваючись глухим луном у моїх скронях.

Один. Другий. Третій.
«Абонент не відповідає».

Я скинула виклики і набрала знову. Потім ще раз. І ще. Нуль реакції. Екран телефону блікнув і згаснув, залишивши мене наодинці з власним киплячим розпачем.

— Засранець! Ну звісно, де ж тобі взяти час на дзвінки, ти ж напевно зайнятий своєю «найкращою подругою»! — сичала я собі під ніс, стискаючи губи до білоти.
Злість і якась дика, неконтрольована впертість моментально перекрили сором від зламаного підбору. Мені позаріз треба було його побачити. Тут і зараз. Я мала подивитися йому в очі й зрозуміти, що, біса, взагалі відбувається між нами!

— Водій, перенаправте маршрут, будь ласка. Нам на Жовтневу, — твердо випалила я, називаючи адресу Богдана.

Коли таксі зупинилося біля його будинку, я босоніж (бо йти на одному підборі було просто непристойно) вистрибнула з машини, тримаючи свої покалічені білі шпильки в руках. Піднялася на потрібний поверх, впевнено крокуючи по прохолодному кахлю під'їзду, і кілька разів наполегливо натиснула на дзвінок.
Серце калатало десь у горлі. Я вже готувала гнівну промову, але коли двері відчинилися, всі слова миттєво вилетіли з голови.

На порозі стояла зовсім не білявка з інстаграму і навіть не Богдан. Це була жінка років п'ятдесяти п'яти — з м'якими рисами обличчя, доглянута, з теплим, трохи здивованим поглядом сірих очей. Вони з Богданом були схожі як дві краплі води.

— Ой… Доброго дня, — зніяковіло мовила жінка, дивлячись то на мій ідеальний вечірній мейк і білу мереживну сукню, то на босі ноги та зламаний підбор у моїх руках. — Ви до Богдана? А його немає, він поїхав по справах.

— А… зрозуміло. Вибачте за турботу, я тоді піду, — я вже розверталася, палаючи від сорому за свій безглуздий вигляд.

— Чекайте! — посміхнулася вона, відступаючи вглиб передпокою. — Ви, мабуть, Ліка? Богдан показував фото… та й розповідав трохи. Заходьте, не стійте босоніж на сквозняку! Я мати Богдана, Олена Петрівна. Ходімо, я наллю чай, а ви мені розкажете, що сталося з вашими бідними туфельками.

Мені було дико незручно. Хотілося крізь землю провалитися! Але Олена Петрівна випромінювала таку материнську теплоту і так щиро раділа моєму приходу (очевидно, вважаючи мене дівчиною свого сина), що відмовити було просто неможливо.

За п'ять хвилин я вже сиділа на затишній кухні, загорнувшись у м'який плед, який мені турботливо накинула господиня, і тримала в руках чашку пахучого чаю з чебрецем.

— Ви така красуня, Ліко, — м'яко мовила Олена Петрівна, сідаючи навпроти і розглядаючи мене з теплою посмішкою. — Богдан останнім часом якийсь інакший став… Живіший, чи що. Я так радію, що у нього нарешті з'явилася дівчина. Він заслуговує на щастя.

Ці слова пропекли мене наскрізь, ніби рапеченим залізом. Провина і сором стиснули горло тугим вузлом. Я не могла далі грати в цю ілюзію.

— Олено Петрівно… ви бачите все не так, — тихо, але виразно перебила її я, опустивши очі на чашку. — Я… я не його дівчина.

Вона здивовано заніміла:

— Як це? Але ж…

— У нас немає стосунків. У нас… вільний формат. Ліжко без зобов'язань, якщо казати чесно. Ніхто нікому нічого не винен, — гіркота в моєму голосі вирвалася самовільно, а емоції, що накопичувалися останні дні, нарешті прорвали греблю. — Він не хоче нічого серйозного! А я… а я, здається, бісова дурепа, бо закохалася в нього по самі вуха! По вуха, розумієте?! А він… він дивиться на інших, обіймає якихось білявок, а мене просто тримає на дистанції!

Я закрила обличчя долонями, важко дихаючи. Вся моя фасадна впевненість, біла сукня, гра в «незалежну красуню» — усе розсипалося на порох перед цією чужою, але такою доброю жінкою.

Олена Петрівна мовчала. На кухні зависла важка, дзвінка тиша. Я повільно опустила руки, чекаючи на осуд чи роздратування, але в її очах була лише глибока, безмежна печаль.

— Боже мій… Ліко, — тихо мовила вона, важко зітхнувши. — Тепер я розумію…

— Що розумієте? — витираючи сльозу під оком, спитала я.

— Чому в нього все так. — Олена Петрівна склала руки на столі і подивувалася кудись у вікно. — Ви ж, напевно, не знаєте, що з ним було два роки тому. До вас він кохав тільки одну дівчину. Боже, як він її кохав… Він ладен був світ їй під ноги кинути. Виконував будь-який її каприз, носив на руках, планував весілля, жив тільки нею. А вона… вона просто зрадила його. Зрадила жорстоко, з його ж колегою, та ще й розгромила його самооцінку наповал, коли йшла.

У мене перехопило подих. Серце тьохнуло і зупинилося.

— Богдан після цього випав із життя на два роки, — продовжувала Олена Петрівна, і в її голосі бриніли сльози. — Це була страшна, важка депресія. Він майже не виходив із кімнати, кинув роботу, не хотів жити. Ми заново збирали його по шматочках. І коли він нарешті встав на ноги, він присягнувся собі, що більше ніколи, нікому не дозволить підійти так близько. Щоб знову не відчути цей біль.

Слова матері обухом ударили мене по голові. Усе мозаїчне полотно його поведінки моментально склалося в єдину картину. Його холодність, його «умови», його страх погодитися на щось більше ніж ліжко… Це була не байдужість. Це був панічний захист.

Я сиділа в повному шоці, не здатна вимовити й слова. Усі мої ревнощі, образа на білявку з інстаграму, злість за зламаний підбор — усе це здалося таким дрібним і безглуздим порівняно з тією прірвою, яку він носив у собі.

І саме в цей момент у передпокої клацнув замок. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Богдан. Втомлений, із ключами в руках, він ступив до коридору, але миттєво завмер.

Його погляд зупинився на моїх босих ногах під столом, на моїй білій мереживній сукні, на моєму заплаканому обличчі — і, нарешті, на матері, яка сиділа навпроти мене.

— Ліка?.. — його голос прозвучав наче глухий удар. Очі Богдана розширилися від дикого, неприхованого шоку. — Що… що ти тут робиш?