38

(Ліка)

Дні після того клятого фото в інстаграмі перетворилися на суцільне випробування для моїх нервів. Я крутила в голові цю білявку, Богдана з його бісовими обіймами, своє забите коліно і ганебне усвідомлення: я, здається, дійсно влипла по самі вуха.

Але сидіти й лити сльози — це взагалі не мій формат. Мені терміново потрібне було перезавантаження, струс для мізків. І можливість довести собі, що я все ще крута, самодостатня дівчина, а не жертва чужих ігор.

Своєрідним порятунком мав стати міський психологічний фестиваль. Купа тренінгів, лекцій, нових знайомств і корисних думок. І головне — я точно знала, що туди припхається мій колишній, Денис.

Цей факт змусив мене готуватися до події так, ніби я збиралася не на лекції з психології, а на червону доріжку Оскара.
Перед дзеркалом я провела не одну годину. Ідеальний мейкап, що підкреслював очі, розкішна зачіска, в яку локони лягали хвиля за хвилею. А головне — біла мереживна сукня, яка сиділа на мені як друга шкіра, і сліпуче білі шпильки на височенному підборі. Одяг була моєю бронею. Я мала виглядати так, щоб у Дениса відібрало мову, а в його супутниці розігралася виразка від заздрощів.

Коли я зайшла на територію комплексу, де проходив фестиваль, сонце грало на моїх білих туфлях, а підбори вистукували впевнений ритм.

І я помітила їх майже одразу. Денис стояв біля фотозони разом із тією самою куркою, заради якої свого часу розбив моє життя і зрадив усе, що між нами було. Вона щось награно щебетала, вигинаючись перед ним, а він дивився на неї з безтурботним виглядом.

Усередині на секунду все стиснулося, але я моментально натягнула на обличчя найщасливішу, найсяючішу посмішку, на яку тільки була здатна. Плечі назад, підборіддя вгору, хода від стегна. Я пройшла повз них так, ніби вони були порожнім місцем, але при цьому переконалася, що Денис встиг проводжати мене поглядом.

Є. Попався.

Після вступної промови та презентації спікерів я чітко розпланувала свій маршрут. Я навмисно вирахувала, на які лекції збирається ця «ідеальна парочка», і вирішила обрати тих самих психологів. Бути з ними в одному просторі, демонструвати свій карколомний вигляд, випромінювати успіх та абсолютний пофігізм — це була моя маленька особиста помста.

Я прямувала до головного корпусу, де мала відбутися перша лекція. Щоб дістатися потрібного залу, треба було піднятися масивними кам’яними сходами.

Крок, ще один, впевнена посмішка на губах…

І тут лунає гучний, сухий тріск. Я не встигла навіть зрозуміти, що відбувається, як нога безпомічно вивернулася, а тіло втратило рівновагу. Я ледь встигла вхопитися руками за кам'яні перила, щоб не полетіти вниз носом.

Трясця! Твою ж матір!

Я опустила очі донизу і заніміла від жаху. Правий підбор білої шпильки стирчав у щілині між сходинками, відламаний майже під корінь. Моя ідеальна білосніжна туфля була спотворена, а я стояла, кумедно перекошена на один бік, наче кульгава чапля.

— Ні-ні-ні, тільки не це! — вирвалося в мене в розпачі.

Щоки спалахнули пекучим соромом. Навколо ходили люди, і найжахливіше — десь поруч були Денис зі своєю куркою! Якщо вони зараз побачать мене в цьому безпорадному, ганебному стані — це буде остаточний, нищівний триндець. Весь мій тріумф, уся краса і броня розсиплються на порох за одну секунду!

Стягнувши з ніг обидві туфлі і підхопивши їх у руки, я, хромаючи та палаючи від сорому, кульгала в бік бічної алеї, де не було скупчення людей. Серце калатало десь у горлі від образи, люті та безпорадності. В очах запекли сльози розчарування.

Сховавшись за високими кущами біля виїзду, я тремтячими пальцями дістала телефон і швидко відкрила додаток таксі.

Мені треба було тікати звідси. Негайно. Зараз же!

Дочекавшись машини, я застрибнула на заднє сидіння, кинула шпильки на килимок і закрила обличчя долонями. Водій щось запитав, але я лише пробурмотіла адресу свого будинку.

У голові був повний хаос. Цей день мав стати моїм реваншем, а перетворився на чергову катастрофу. Мене трусило від емоцій, і в цьому суцільному психологічному триндеці в моїй голові чітко накристалізувалася тільки одна-єдина думка: мені терміново треба побачити Богдана. Негайно. Просто зараз. Мені потрібно було відчути його присутність, почути його голос, подивитися в його бісові очі — аби тільки відволіктися від цього сорому, від колишнього, від цієї клятої самотності, яка стискала горло.

Навіть якщо він обжимається з тими білявками, мені було байдуже. Я просто мала бути поруч із ним.

Діставши телефон знову, я знайшла його номер і затамувала подих, слухаючи довгі гудки…