37

(Богдан)

Я сидів на терасі кав’ярні, спираючись ліктями на стіл, і вже хвилин десять безцільно гортав екран телефону.

Навпроти Аля щось захоплено щебетала про свій новий проєкт, а я лише кивав невпопад, вдаючи, що уважно слухаю.
Насправді всі мої думки були застрягли десь у подіях минулого тижня. А точніше — на тій дивній, майже абсурдній зустрічі з Лікою.

Вона досі не виходила мені з голови.
Згадуючи той день, я знову і знову прокручував у пам’яті кожну деталь. Вона буквально нав’язалася сісти до мене в машину. Запевняла, що їй «якраз по дорозі», хоча я чудово знав, що її дім зовсім у іншій стороні, сказала про зустріч… майже напросилася. Навіть неприховано шукала привід побути поряд.

«Що це, в біса, було?» — поставив я собі це запитанні вже у сотий раз за ці кілька днів.

Тоді в машині між нами висіла така напруга, що повітря здавалося густим і електризованим. Я пам’ятав її погляд — трохи розгублений, але водночас виклично-палаючий. Згадав нашу розмову, її зухвалі випади, за якими вона так старанно намагалася сховати власне хвилювання. Ті колючі фразочки, незграбні паузи…

І раптом мене ніби обухом по голові вдарило. Невже вона починає закохуватися в мене? Ця думка з’явилася раптово, але розрослася миттєво, наче пожежа в сухий степ. Я завмер з чашкою кави біля губ.

Закохалася? Ліка? Усередині щось стиснулося у тугий вузол. З одного боку, ця думка пропекла мене несподіваним спалахом самолюбства та глибокого, майже тваринного задоволення. Вона мене чіпляла. Чіпляла так, як жодна інша. Її сміх, її впертість, той бісовий вогник в очах… Мене тягнуло до неї із божевільною силою.

Але з іншого боку — в мені спалахнула справжня паніка. Що мені, в біса, з цим робити? Чи хочу я цього взагалі?

Я відкинувся на спинку стільця і важко видихнув, провівши долонею по обличчю. Розгубленість отруювала розум. Мене рвало на шматки в дві абсолютно протилежні сторони.

З одного боку був мій звичний, зрозумілий світ, де все під контролем, де немає місця важким прихильностям, де ніхто нікому нічого не винен. Світ, у якому я чітко поставив умову: «ніяких серйозних стосунків», і не обіцяв казок про вічне кохання. Мені здавалося, що це безпечна гра.

А з іншого… З іншого боку була вона. З усією її непередбачуваністю, дитиною на руках, колючим характером і цим раптовим почуттям, яке могло перевернути все моє життя догори дном. Якщо вона дійсно закохалася, гра закінчилася. Тепер усе ставало надто серйозним. А серйозність лякала мене більше за будь-що.

— Бодю, ти взагалі мене слухаєш? — голос Алі вирвав мене з роздумів. Вона грайливо насупилася і легенько штовхнула мене в плече. — Ти десь у хмарах літаєш!

— Вибач, Аль, — я змусив себе всміхнутися і пригорнув її за плечі однією рукою, як робив це з дитинства. — Просто роботи багато, голова обертом.

— Ну то зроби павзу! Давай хоч сфоткаємося, а то ти взагалі зник з мого життя, — вона дістала телефон, притислася до мого боку і променисто посміхнулася в камеру.

Я обійняв її за талію, дивлячись у об’єктив, але думками все одно залишався там — поруч із норовливою брюнеткою з палаючими очима.

Клац.

— О, вийшло супер! Закину в інсту, — весело мовила Аля, швидко щось набираючи на екрані.

Я лише кивнув. Зараз мене турбувало тільки одне: що я робитиму, коли наступного разу побачу Ліку?