35

(Ліка)

— Слухай, чому ти завжди такий закритий та холодний, вкритий своїми колючками, наче весь світ проти тебе?

Пальці Богдана виводили кола на моєму плечі, а очі були розслаблено прикриті. І навіщо я взагалі задала це питання? Хіба не зрозуміло, що він не хоче розповідати про себе нічого особистого і тим паче виливати душу?

Одразу швидко поправила себе:

— Ти не подумай, я не лізу до тебе. Я знаю, що в тебе немає приводу довіряти мені.

Чоловік перебив мене:

— Насправді в моєму оточенні ти зараз ледь не єдина людина, якій я справді можу довіряти... якщо це можна назвати цим словом.

Моя щелепа так і відвисла від цих слів, але я швидко опанувала себе, щоб не показати виду, ніби для мене це важливо.

— Та ти що, можеш не прикидатися, щоб зробити мені приємно. Я прекрасно пам’ятаю наші умови. По суті, я для тебе ніхто.

Рука на моєму плечі напружилася та закам’яніла.

— Добре, що ти згадала про умови. Але все ж я людина. Я бачу, що ти хороша й добра дівчина, яка вміє співчувати. Знаєш, мені так легко з тобою чомусь...

Моє серце від цих слів шалено закалатало, а кінчики пальців затремтіли. Він щойно сказав, що йому легко зі мною? Це означає, що я йому подобаюся?

— Мені теж з тобою добре.

Ні, я не збиралася йому відкриватися. Я не збиралася зізнаватися йому у почуттях тощо. Але ж я можу просто сказати, що мені добре з ним?

— З тобою приємно розмовляти наодинці. Мені здається, ніби ти реально мене розумієш, — зізналася я.

Чоловік повернув голову і подивився мені просто в обличчя своїми голубими очима. На якусь мить там промайнуло щось схоже на емоцію, якій я не змогла б дати назву, але вже за мить він ніби знову заховався у броню. Очі заволокло кригою, і він швидко прибрав від мене руки.

Нічого не розумію. Що я сказала не так?

Я здивовано дивилася, як Богдан квапливо встав з ліжка і почав одягатися.

— Знаєш, я згадав, що в мене є справи, тому збирайся. Мій водій відвезе тебе додому.

У роті з’явився гіркий присмак розчарування, адже я сподівалася, що залишуся сьогодні у нього і буду знову грітися в його обіймах. Але чи то справді в нього були плани, чи він просто злякався миті близькості між нами, та момент було втрачено.

Ніяково застібаючи сорочку, я запитала:

— А тобі в який бік? Якщо в той самий, що й мені, то водій твій не треба, ти можеш і сам мене підвезти.

Богдан відвернувся.

— Вибач, Ліко, моя зустріч не в тій стороні, де твій дім. Мені треба у яхт-клуб.

Моє обличчя осяяла широка фальшива посмішка.

— Яке співпадіння, мені теж у ту сторону.

Чоловік криво всміхнувся.

— Це ж треба. І куди це ти зібралася?

Треба було швидко придумати якусь відмазку, і я ляпнула навмання:

— Ми домовилися зустрітися з кумою у «Фортеці» і посидіти там вдвох. Це якраз по дорозі до яхт-клубу. Чи не так?

Чи то мені почулося, чи чоловік скреготнув зубами. Мабуть, почулося. Ну не міг же він настільки сильно злитися через мою нав’язливість?

Так, це була нав’язливість, і я чудово все усвідомлювала. Але думки про те, що я проведу зайвих двадцять хвилин поруч із Богданом, змушували відчувати радість замість ганьби.

Господи, яка ж я стала залежна від того довбаного швидкого дофаміну! І, зараза, я ж знаю, що це ненормально. Та нічого вже не можу вдіяти, бо тенета хворих токсичних стосунків уже міцно захопили мене в полон.

У дорозі Богдан так міцно стискав кермо, ніби боявся втратити контроль над автівкою, ледь не силою змушуючи себе відповідати на мої запитання та підтримувати діалог. Тому, коли він зупинив мене біля «Фортеці», я побачила вираз помітного полегшення на його обличчі.

— Дякую за вечір, Ліко. Бувай.

Я тепло посміхнулася йому і чмокнула в щічку, приречено йдучи до входу у «Фортецю», де ніяка кума мене не чекала, адже вся ця історія про зустріч із нею була від початку моєю брехнею заради того, щоб провести в дорозі з Богданом пару десятків зайвих хвилин.

Що ж, посиджу там сама і перекушу. Не обламаюся!