32

(Ліка)

Оля схопила «Філадельфію» паличками і, обережно вмочивши у соус, відправила собі до рота.

— Ну що там той твій чиполіно?

Я скривилася.

— Досить називати його чиполіно.

Кума потиснула плечима і відказала:

— Ти знаєш, Ліко, що особисто проти нього я нічого не маю, але мені не подобається тип ваших відносин. І не подобається, що ти через це почала страждати. Тільки-но розійшлася із Денисом, ще не встигла відійти від цього, як уже нову депресію вхопила!

Мої щоки спалахнули червоним.

— І нічого не депресія. Просто ти не знаєш його. Він насправді неймовірний.

— Неймовірний? — кума перепитала із сарказмом. — Такий неймовірний, що ти наступаєш на горло своїй гордості і раз за разом йдеш до нього в ліжко замість нормальних стосунків з будь-яким іншим?

— Ну слухай… — мене прорвало. — Я ж не знала, що закохаюсь. У нас була домовленість від початку, і Богдан не обманював мене.

Подругу перекосило.
Вона мовчки зробила ковток зі свого келиха і знову поклала до рота порцію рола, обдумуючи свої аргументи.

— Ліко, ти ж розумієш, що так не може тривати вічність. Ці стосунки ненормальні, і ти вже від них залежна. Що далі? Постраждала за Денисом, тепер страждатимеш за Богданом? А мені що робити? Кожен раз витягувати тебе з цього лайна?

Мені було неприємно це чути від подруги.

Я відказала:

— А я не прошу мене витягувати.

Подруга зачекала поки мимо нас пройде офіціантка з підносом, а тоді зашипіла на мене:

— Можливо і не просиш, от тільки я хочу мати поруч із собою нормальну, щасливу подругу. Ти своє обличчя в дзеркалі бачила? Та по тобі ж видно, що ти сумна і зажурена весь час. Я взагалі забула, коли останній раз бачила на твоєму обличчі посмішку.

Я довго зважувала, чи розповідати їй про свої думки, і нарешті вирішила.

— Знаєш, Олю, він мені вчора сказав… Ну, як сказав… Поділився у раптовий момент відвертості, що не хоче серйозних стосунків, тому що два роки тому був дуже закоханий в одну дівчину, і вона його зрадила. Тобто, розумієш, він боїться бути знову зрадженим. Він боїться знову довіряти, і тому такий закритий.

Оля скептично глянула на мене.

— І яке це має відношення до тебе?

Я запнулася.

— Розумієш… Якби я, наприклад, трошки потерпіла і довела йому, що мені можна довіряти…

— Терпіти? — кума пирхнула. — Ти не маєш нічого терпіти. Ти заслуговуєш на краще.

— Я розумію, але й ти зрозумій: люди не ідеальні. У всіх за плечима якесь минуле, якісь рани, які не хочуть заживати. Рідко коли тобі дістається ідеальний екземпляр, і це треба враховувати. Знаєш, я думаю, що якщо покажу Богданові, що можу бути для нього підтримкою, він знову навчиться довіряти і відкриється мені з часом.

— І довго ти збираєшся отак терпіти і корчити із себе ідеальну дівчину? А ні, вибачаюсь, "недо-дівчину"?

Я піджала губи.

— Стільки, скільки треба буде.

— Ну-ну, побачимо, що з цього вийде.

Оля невдоволено відвернулася від мене.

— Звісно, це твої справи, ти доросла людина. От тільки потім не жалійся.