29

(Богдан)

Я лежав на спині, важко дихаючи, і відчував, як її гаряче, ще тремтяче тіло повільно розслабляється поряд.

Ліка тихо зітхнула і, ніби так і треба, схилила свою витончену голівку мені на груди. Її м’які, шовковисті пасма волосся розсипалися по моїй шкірі, лоскочучи її так ніжно, що по спині пробігли мурашки.

Я машинально провів долонею по її спині, від талії вгору, і подумав, наскільки це все неправильно… і водночас до болю правильно.

Після того, як я холодно відмовив їй у новорічну ніч, я був упевнений, що вона або влаштує сцену, або зникне. А вона приїхала. Знову. Зробила вигляд, ніби нічого не сталося, посміхалася, жартувала, а потім віддалася мені так пристрасно й відчайдушно, що я на кілька хвилин зовсім втратив контроль. І тепер лежала тут, тепла й довірлива, ніби я не штовхав її від себе всього кілька днів тому.

Це мене дивувало. І, чесно кажучи, трохи лякало.

Я довго мовчав, дивлячись у стелю, відчуваючи, як її дихання рівномірно торкається моєї шкіри. Нарешті я не витримав цього мовчазного тепла, яке вона так наполегливо мені дарувала.

— Ліко… — почав я тихо, і голос вийшов хрипкуватим після всього, що було. — Ти хочеш дізнатися щось про моє життя? Про те, чому я такий… яким є?

Вона ледь помітно смикнулася, хоча відразу ж зробила вигляд, ніби їй абсолютно байдуже. Але я відчув цю маленьку реакцію — напруження м’язів, затримку дихання.

— Так… хочу, — відповіла вона м’яко.

Я глибоко вдихнув і почав говорити. Слова виходили повільно, важко, ніби я витягав їх із глибокого, зарослого колючками колодязя, куди давно нікого не пускав.

— У мене була одна дівчина… Колись. Я кохав її так сильно, що готовий був носити на руках буквально кожен день. Виконував усі її забаганки, навіть найдурніші. Купував те, що вона хотіла, скасовував зустрічі, плани, тренування — усе, лише щоб вона посміхнулася. Я думав, що це і є кохання. Повна віддача. Повна довіра.

Я відчув, як Ліка завмерла, слухаючи. Її пальці ледь-ледь стиснулися на моїх грудях.

— А вона… зрадила. Спочатку просто з кимось переспала, а потім пішла до нього. Просто так. Без пояснень, без драми. Одна sms-ка — і все. Я навіть не встиг нічого зрозуміти. Після цього в мене почалася затяжна депресія. Два роки я не підпускав до себе нікого. Ні в ліжко, ні в життя. Ти — перша за цей час, Ліко.

Я зробив паузу, проводячи пальцями по її волоссю.

— Я не хочу стосунків. Не тому, що ти погана чи недостатньо хороша. Навпаки. Проблема в мені. Я досі відчуваю той біль. Він сидить десь глибоко і нагадує про себе кожного разу, коли хтось намагається підійти ближче. Я вирішив, що простіше не прив’язуватися. Не пускати — так безпечніше. Для всіх.

Вона мовчала. Я відчував, як її серце калатає швидше, притиснуте до моїх ребер.

— Тому, коли ти приїхала на Новий рік… коли намагаєшся зробити сюрпризи, турбуватися, говорити про почуття — я закриваюся. Це не проти тебе. Це проти самого себе. Я не хочу знову стати тим хлопцем, який віддасть усе, а потім отримає ножем у спину. І не хочу, щоб ти теж це отримала.

Я замовк. У кімнаті стало так тихо, що було чути тільки наше дихання. Її волосся продовжувало лоскотати мені шкіру, а я раптом зрозумів, наскільки рідко дозволяю собі говорити таке вголос.

— Ось так, — тихо додав я. — Тепер ти знаєш.

Не знав, що вона скаже у відповідь. І, якщо чесно, трохи боявся. Бо вперше за дуже довгий час я дозволив комусь заглянути за свою крижану стіну. Хоч і зовсім трохи.