27

(Ліка)

Якою ж я була дурепою, мамо рідна…

Я їхала в таксі додому і ледь не шипіла: на водія, на тихий сніжний пейзаж за вікном і, в кінці кінців, на себе.

Дурепа — і все!

На що я взагалі розраховувала? Як я могла повестися на своє секундне бажання і припхатися до цієї ходячої глиби льоду в надії, що він захоче просто побути зі мною і випити чашку кави на честь Нового року?

З чого я взагалі вирішила, що він заради мене мінятиме сталий уклад життя?

Я гірко всміхнулася. Ну що ж, хай там як, але такого холодного прийому я не очікувала.
Невже так важко було відчинити ту кляту квартиру і просто посидіти пів годинки разом на балконі з чашкою кави?

Так, він холодний. Так, він нічого мені не зобов’язаний, бо в нас є чітка домовленість. Але ж він людина! І я людина! Невже не можна було просто обійнятися та привітати одне одного з Новим роком?

Я реально не розуміла. Невже це було так важко? Як на мене, навіть для такої холодної та закритої людини, як Богдан, це вже було занадто!

Я фиркнула, намагаючись не гледіти у дзеркало, в якому на мене дивилися з розумінням очі водія.

І чого це він так витріщився? В його погляді мені вчувалося співчуття.

— Не треба мене жаліти, — кинула йому злісно.

— А ти не ображайся, Мальвіно. Якщо чоловік не захотів з тобою святкувати Новий рік, то не треба було й додому до нього пхатися.

— Це вже мені самій вирішувати, — процідила я крізь зуби.

— Слухай, ти красива дівчина, — всміхнувся чолов’яга. — Навіщо тобі той чоловік, який навіть не вийшов привітати тебе з Новим роком? У той час як ти пхалася незрозуміло куди посеред ночі. От скажи мені, Мальвіно, навіщо він тобі? Невже не знайшлося когось більш взаємного для такої красотки?

Я цикнула, бо він вдарив по болючому місцю.

— Ви нічого не розумієте, — відказала я. — Він мені нічого не винен. У нас така домовленість.

Брова мужика поповзла вгору.

— Домовленість… Бачу, яка домовленість. Він то її дотримується. А ти, Мальвіно?

— Що я? — нерозуміюче хитнула головою.

— Ну тобі ж не все одно. Я це бачу.

Я огризнулася:

— Не думала, що в таксі такі кваліфіковані психологи працюють. І давно?

Чоловік миролюбиво відповів:

— Я працюю з людьми, дівчинко. Бути психологом — це частина моєї професії. Знала б ти, скільки драм розігрується щодня на тому самому місці, де ти зараз сидиш. — він фиркнув. — Я ж бачу, що цей чоловік тобі не байдужий. Ти їхала через усе місто, щоб привітати його з Новим роком, а він навіть не вийшов за поріг своєї квартири.

Мене затиснуло цією правдою. Це було неприємно, але я визнавала, що він цілком має рацію.

— Ти заслуговуєш більшого. Знайди собі якогось красеня, що буде сам бігти тобі назустріч, що сам поїде до тебе вночі, а не той, за яким ти безцільно бігатимеш.

— Дякую вам за пораду. З Новим роком. — я розплатилася з мужиком і вийшла з машини, дістаючи ключі.

Не хотілося це визнавати, але слова таксиста запали мені в душу.

Навіщо я взагалі цим займаюся? Чи справді мені потрібні ті стосунки без кохання та без обов’язків?

Може, мені справді краще знайти когось нормального?