26

(Богдан)

Я сидів у вітальні, розвалившись у кріслі, і флегматично крутив у руці келих з шампанським. За вікном ще відлунювали запізнілі салюти, а в квартирі панувала приємна тиша. Саме така, яку я й хотів — без людей, без тостів, і без удаваної радості. Просто я, тиша і мої невеселі думки.

Телефон раптом завібрував на журнальному столику. Я лінькувато потягнувся і глянув на екран.

Ліка. На якусь секунду в грудях щось неприємно сіпнулося. Я провів пальцем по екрану і підніс телефон до вуха.

— Так? Алло?

— Богдане! З Новим роком тебе! — її голос звучав радісно, тепло, і дуже дзвінко. — Бажаю, щоб усе, що ти хочеш, здійснилося. Щоб ти був щасливий, здоровий і… щоб у тебе все було добре.

Я мимоволі посміхнувся кутиком губ. Коротко, якось машинально.

— І тебе з Новим роком, Ліко.

На секунду запала тиша. А потім вона сказала з ледь помітним хвилюванням:

— Якщо хочеш мене зараз побачити — просто відчини двері квартири.

Я нахмурився.

— Що це значить?

— Я… стою під твоїми дверима, — тихо, але з надією в голосі відповіла вона. — Хотіла зробити тобі сюрприз. Не могла залишити тебе самотнім у таку ніч — приїхала привітати особисто.

У мене всередині миттю піднялася хвиля роздратування. Гостра і холодна. Я поставив келих на стіл і випростався в кріслі.

— Ліко… Я ж чітко казав, що не хочу святкувати ні Новий рік, ні день народження. Я хотів побути сам.

— Я знаю, — голос у неї дрогнув, та вона все одно намагалася звучати бадьоро. — Але подумала, що… може, тобі все ж буде приємно. Хоча б на півгодинки — поп’ємо каву вдвох, поговоримо…

Я провів рукою по обличчю, стримуючи бажання важко зітхнути.

«Знову. Знову вона лізе. Знову намагається пробити мою стіну своїми сюрпризами, своїм теплом, своєю турботою, яка мені не потрібна».

Мені не подобалося це відчуття — ніби мене заганяють у кут. Ніби вона ігнорує всі мої кордони, які я чітко позначив. Ми ж домовилися: тільки ліжко. Без романтики, без обов’язків, без «давай я тебе порятую від самотності». А вона знову і знову намагається перетворити це у щось більше.

У інший день, можливо, я би відкрив двері. Спустився б, забрав її, взяв її тіло жорстко і гаряче, а потім дозволив залишитися до ранку. Але не сьогодні. Не зараз.

Сьогодні я пішов на принцип — і для себе, і для неї. Бо треба було спустити її з небес на землю. Чітко дати зрозуміти, де межа.

— Вибач, Ліко, — сказав я холодно і рівно. — Але ми сьогодні не побачимося. Я не зміню своїх планів.

У слухавці запанувала тиша. Я майже відчував, як у неї змішується надія і розчарування. Голос став тихішим:

— Можливо… ти все ж передумаєш? Хоча б півгодинки…

— Ні, — відрізав я. — Не передумаю. Їдь додому. З Новим роком.

Вона мовчала кілька секунд. Потім відповіла тихо, з явним розчаруванням:

— Добре… Бувай, Богдане.

— Бувай.

Я натиснув «відбій» і кинув телефон на диван.

У квартирі знову стало тихо. Я взяв келих і одним ковтком допив шампанське.

Роздратування не проходило. Вона знову перейшла межу. Знову не змогла просто прийняти правила гри. І найгірше — частина мене, десь глибоко, хотіла її впустити. Хотіла відчути її тепло, її губи, її тіло, яке так гарно піддається мені. Але я не дозволив собі навіть встати з крісла.

Я не поведуся на цю романтичну маячню. Не сьогодні, і, можливо, ніколи!

Вона має зрозуміти: між нами тільки те, що я дозволяю. І нічого більше.