21

(Богдан)

Я стояв позаду неї, дивлячись, як нічне повітря підхоплює дим. Її питання повисло в повітрі.

«У тебе були колись серйозні стосунки?»

Звичайне, на перший погляд, питання. Але для мене воно прозвучало як спроба проломити стіну, яку я будував роками. Я відчув, як у грудях щось неприємно стиснулося — не біль, а саме роздратування. Легка, але чітка тривога. Ніби хтось без дозволу зайшов у мою спальню і почав ритися в шухлядах.

Я не люблю, коли лізуть у моє минуле. Це моя територія. Заборонена. Там немає місця для співчуття, для допитливих очей і тим більше для Ліки з її «давай поговоримо по душах».

— Колись давно були, Ліко, — відповів я якомога байдужіше, сподіваючись, що цим усе й закінчиться.

Але ні. Звісно, ні. Вона продовжувала тиснути. М’яко, по-жіночому, з цим своїм «я просто хочу тебе зрозуміти». Кожне її слово відчувалося як акуратний, але наполегливий тиск на стару рану. Я відчував, як нервую. Пальці мимоволі сильніше стиснули запальничку, а щелепа напружилася.

Мені не подобалося це відчуття — коли хтось намагається пролізти туди, куди я нікого не пускаю. Особливо в наших стосунках. Ми ж домовилися без обов’язків. Без глибоких розмов. Без «розкажи мені про своє минуле». Ліжко — так. А все інше… все інше має залишатися за дверима.

Моє минуле — це моя слабкість. І я ненавиджу показувати слабкість. Особливо жінкам.

Коли вона повернулася до мене обличчям і почала свою промову про «виговоритися», «психологів» і «не тримати в собі», я ледь стримався, щоб не зітхнути важко й голосно.

Замість цього я тільки холодно хмикнув:

— Справді?

Всередині ж думки бігли швидко й різко.
«Ти переходиш межу, Ліко. І це мені дуже не подобається».

Я не хочу, щоб вона бачила мене вразливим. Не хочу, щоб вона думала, ніби може стати мені близькою людиною. Ми не близькі. Ми просто спимо разом. І мене це влаштовує. Мені подобається, коли все чітко і без зайвих емоцій. Коли я контролюю ситуацію. А зараз вона намагається відібрати в мене цей контроль одним лише допитливим поглядом і солодким голосом.

Я відвів очі, видихнув дим убік і відповів максимально рівно, щоб вона зрозуміла — тема закрита:

— Ліко, я не хочу про це говорити. І не треба мені розповідати про користь психотерапії. Я прекрасно вмію справлятися зі своїм стресом сам.

Вона ще щось сказала, намагаючись пом’якшити, але я вже майже не слухав. У голові пульсувала одна думка: «Не пускай її туди. Ні на крок».

Я поклав залишок в попільничку і, не дивлячись на неї, тихо, твердо промовив:

— Давай не будемо псувати ніч розкопуванням минулого. Воно залишиться там, де йому місце — в минулому. Ти ж не хочеш, щоб я почав розпитувати тебе про Дениса детальніше, правда?

Це був легкий удар нижче пояса, але мені треба було поставити крапку.

Я підійшов ближче, поклав руку їй на поперек і притягнув до себе, не ніжно, а владно. Губи торкнулися її скроні.

— Краще повертайся в ліжко. Я скоро прийду.

Голос вийшов холодним, навіть байдужим. Але всередині я вже вирішив: якщо вона ще раз спробує пролізти за мою броню — я відсторонюся. Жорстко. Бо пускати когось на цю територію я не збираюся. Ні її. Нікого.

Моє минуле — це моя територія. І я готовий захищати її навіть від неї. Особливо від неї.