20

(Ліка)

Богдан відкрив величезне вікно на просторому балконі, і на мене війнуло свіжим нічним повітрям.

Він клацнув запальничкою, і на якусь секунду вогник освітив його холодне обличчя.

Усе, що сталося щойно, було шаленим, божевільним, неочікуваним та просто дахозносним!

Мені було добре. А коли мені добре, я дуже люблю поговорити. Особливо я люблю розмовляти саме відверто та щиро, і цей раз не став винятком.

Богдан став позаду мене і майже торкався своїм торсом моєї спини. Я не бачила його обличчя, а він не бачив мого, і це було добре. Я не хотіла ніяковіти.

— У тебе були колись серйозні стосунки?

Спитала це, і миттю відчула, як напружилося його передпліччя, яке він спер на підвіконня справа від мене.

— Чому ти питаєш?

Усередині тьохнуло.

— Просто ти знаєш про мене дуже багато. Ти знайомий з Денисом, знаєш обставини нашого розриву. Я саме тобі нила, як мені погано… Але натомість я про тебе не знаю зовсім нічого.

Богдан видихнув сизе кільце у повітря.

— Колись давно були, Ліко.

— І що, ти кохав її?

— Так. Дуже сильно.

Можливо, я зараз заходила на заборонену зону, але мене розривало від цікавості.

— То чому ж ви зараз не разом?

Його рука смикнулася, і я повернулася до нього обличчям.

— Я не хочу про це говорити, Ліко.

Клята моя допитливість. Я все зіпсувала!

Щойно переді мною був розслаблений чоловік, який поставився сьогодні до мене ніжніше і приємніше, ніж зазвичай. Він не відштовхував мене і навіть попросив залишитися до ранку. А тепер переді мною була знову крижана глиба льоду з двома холодними синіми очима, які не виражали нічого.

— Але чому? Ти можеш цілком поділитися зі мною своїм досвідом. Я нікому не скажу…

— Ліко, я не хочу про це.

Тон його голосу залишався незмінним і не піднявся ані на йоту.

Я не хотіла тиснути, але мені важливо було дати йому зрозуміти, що я можу стати тією жилеткою, якій він може розповісти все. Чомусь мені здалося, що в нього немає людини, яка по-справжньому підтримувала б його.

— Богдане, не подумай, я не хочу лізти тобі в душу. Якщо не хочеш говорити — не говори. Але я… — заправила волосся за вухо. — Мені б хотілося, щоб ти не тримав у собі все — знаєш, це взагалі-то шкідливо! Психологи кажуть, що треба обов’язково виговорюватися, інакше стрес може перерости у якісь фізичні хвороби.

— Справді? — скептично хмикнув Богдан.
— Не переживай, я дуже добре вмію відволікатися. Власне, саме цим ми з тобою зараз і займалися — відволікалися від поганих спогадів. Чи не так?

На що це він натякає? Мабуть, на те, щоб я заткнулася і більше не зачіпала цієї теми.