8

(Ліка)

Смичок повільно ковзав по струнах, виводячи мотив.

Звісно, я ще поганенько грала, але все ж любила отак сісти, дістати свою скрипку і щось зіграти для себе, для душі. Як-не-як, а музична освіта давала про себе знати.

Взагалі-то в дитинстві мама ледь не силоміць змусила мене піти в музичну школу. Я ненавиділа її всією душею: і сольфеджіо, і вокал, і фортепіано, і скрипку. Ненавиділа вчителів.

А потім якось звикла. І мені навіть стало подобатися.

Згодом я почала знаходити в цьому для себе певну насолоду.

От як зараз. Чомусь було трохи тужливо, і я вирішила зіграти свою улюблену мелодію — тему Ібрагіма та Хатідже. Вона нагадувала мені про чисту, світлу закоханість.

Наступним завданням у тому психологічному курсі виявилося позбутися всіх речей колишнього. Якщо шкода зовсім — а мені було дуже шкода викидати — спікер дозволив скласти все в коробку і попросити знайому людину зберігати її якийсь час у себе. Головне, щоб цих речей не було в домі.

Мені було ой як шкода. Тому, зібравши все, що вдома лишилося від мого розбитого кохання — величезне худі Дениса, яке я надягала, коли мерзла, листівки із зізнаннями, які він дарував мені на свята, та чокер із бісеру, який мені сплела його мама, — я запакувала ці речі у велику коробку.

— Серйозно? Зберігати в мене мотлох твого колишнього? — голос моєї куми в трубці був настільки скептичний, що довелося повторити:

— Олю, це ненадовго. Як тільки я поверну Дениса, то все заберу. Це чергове завдання з того психологічного курсу.

— Вибач, Ліко, я не можу. Мій Сергій це неправильно зрозуміє. І взагалі, навіщо тобі той курс? Це ж явно розводняк. Краще знайди собі когось нового і забудь уже про того Дениса. — вона говорила так, ніби це було просто — отак взяти і викреслити рік кохання, пристрасті, відданості!

— Добре, Олю, щось сама придумаю.

Єдина геніальна ідея, що прийшла в мою світлу голову, — закопати коробку у дворі під старим горіхом.

І, чесно скажу, старі бабці-пліткарки дивилися на мене так, ніби я закопую чийсь труп. Одна, здається, навіть покрутила пальцем біля скроні, поки інші зітхали й кивали головами.

Нічого вони не розуміють. Це ж психологічне розвантаження!

Посеред усього цього бедламу я чомусь згадала про Богдана.

Цікаво, чим він зараз зайнятий? Чи не хоче мені подзвонити? Чи запропонувати зустрітися? Я була б зовсім не проти.

Проти волі перед очима поставали його руки, його підкачаний прес, а також паморочливий запах парфуму, який я відчувала тоді, схиляючи голову на його плече.

Виявляється, вільні стосунки — це дуже круто! Можна не кохати людину, але приємно проводити час і навіть хотіти його.

Та хай горить пропадом та клята жіночність. Подзвоню першою. Ми ж не в шістнадцятому сторіччі — не зникне в нього до мене цікавість, якщо я наберу.

Піднесла мобільний до вуха, але почула лише гудки.

Раз. Другий. Третій. Дивно. Богдан не відповідав. Може, зайнятий? У нього ж ціла купа роботи…

Але й через пару годин Богдан знову не відповів і не передзвонив.