Глава 49

Єгор:
Коли Соня кинула склянку в стіну, я зрозумів, що все набагато серйозніше, ніж може здаватися. Ця дівчина навіть у найбільш стресових ситуаціях тримається, а зараз у неї почалась якась істерика. Здається, до неї тільки зараз дійшло, що Маші більше немає з нами. Мабуть, їй потрібна допомога. Тільки я абсолютно не розумію, що можу зробити. На щастя, у двері квартири хтось постукав.
- Віктор Богданович, заходьте швидше.
- Ти чого такий наляканий?
- Там Соня, у неї здається істерика. Я не знаю, що робити. Ніколи не бачив її в такому стані.
- Ходімо.
Соня й далі сиділа та дивилася в одну точку. Вона рухала губами, ніби щось говорила, але я нічого не чув. Бідна дівчинка...
Два місяці потому.
- А хто тут у нас сумує? - заходжу до Соні в палату. У неї, як завжди, сидить Олег. Це вже навіть не дивно. Дівчина спить, тому я просто сідаю на стілець біля ліжка.
- Ти сьогодні не сам? Хіба Мар'янку не завтра мали виписати?
- Мали завтра, виписали сьогодні. І ми з нею вирішили провідати сестричку. Як Соня?
- Вже набагато краще. Все буде добре. Лікарі впевнені, що нервовий зрив не вплинув на психіку. Ще кілька сеансів у психотерапевта і можна виписуватися.
- Що ви там шепочете? Знову мій стан обговорюєте? Не потрібно, я в нормі. Кілька днів тут ще відпочину й повернуся вас мучити.
- Радий, що тобі вже краще. З сестричкою привітатися хочеш? - Соня не бачила, що я прийшов з Мар'яною, так як повернулася обличчям до стіни. Вона дуже зраділа, коли взяла на руки крихітку.
- Привіт, маленька. Бачиш, Соня не обманула тебе. Тепер у нас все буде добре.
Мар'яна видала кумедний звук, від чого ми всі засміялися. За останні два тижні Соня дуже змінилася. Невже Олег на неї так впливає? Дівчина завжди усміхнена. Я навіть повірити не можу в те, що два місяці тому вона замкнулася в собі й ні з ким не спілкувалася. Нарешті повернулася, та Соня, яку я знаю.
- Ми взагалі-то ненадовго. Просто хотіли провідати тебе.
- Дідусь казав, що ви поїдете до моря. Все нормально. Я з Олегом тут точно не пропаду. Ти головне Мар'яну бережи.
Соня:
Останні два місяці були для мене суцільним пеклом. Сенс життя просто кудись зник. Від емоцій залишився тільки негатив, а потім і взагалі все зникло. Я не хотіла нікого бачити, спілкувалася лише з психотерапевтом. Вона допомогла мені позбутися цього жахливого стану. Два тижні тому я сама попросила лікаря покликати Олега. Мене переповнював страх. Здавалось, що хлопець образився, але я помилилася. Цей дивний період дозволив мені зрозуміти, що Олег став невід'ємною частиною мого життя. Я не можу без нього чи просто не хочу. Бачити його усмішку - це практично те ж саме, що й просто вдихати повітря.
- Іди сюди - підсовуюся ближче до стіни, звільняючи на ліжку місце для Олега. Коли він лягає, я кладу голову хлопцю на груди й слухаю стукіт його серця.
- Може, нам теж кудись поїхати, коли тебе випишуть?
- А як же твоя робота? І так два тижні там не з'являвся, бо зі мною сидиш.
- Байдуже. Головне, щоб ти була щаслива. Я не переживу ще одного такого зриву. Ті півтора місяці без тебе були жахливими. У будинку так пусто було.
- Не переживай, я скоро повернусь, і буде тобі неспокійно. Я поки тут лежала вирішила зробити ремонт у нашій кімнаті. Точніше мені лікар порадила змінити обстановку.
- Ми з Віктором Богдановичем про зміну обстановки вже говорили.
- І що сказав дідусь?
- Тут, мабуть, краще запитати, що він зробив.
- Що зробив?
- Продав будинок і купив дві квартири. Одну для себе, а іншу для нас тобою.
- Ого.
- Ти ж не проти?
- Чому я маю бути проти? Якщо дідусь вирішив, значить так буде краще.
- Взагалі ідея моя. Просто не розумію, навіщо утримувати такий великий будинок. Він по суті пустує, а платити за це все одно потрібно. Та й на утримання двох квартир менше грошей треба. І за свою ми зможемо платити самі.
- Не боїшся жити зі мною?
- Боюся жити без тебе.
- Ти такий...
- Який?
- Милий. Люблю тебе. Знаєш, я завжди думала, що не буду заводити стосунки, поки не закінчу університет.
- А зараз?
- Просто хочу свою сім'ю.
- Це натяк?
- Не знаю. Мабуть.
- Потім не кажи, що ще рано, і ти не це мала на увазі.
- Хочу карапузика. І байдуже на те, що мені тільки дев'ятнадцять.
- Ти зараз серйозно? Хочеш дитину?
- А ти не хочеш? Можемо почекати.
- Я хочу. Просто це все якось неочікувано. Я думав, що ти ще поки не готова.
- Я може й не до кінця впевнена, але з тобою нічого не страшно.
- Я, коли спостерігав за Назаром і Алісою, мріяв, що у нас з тобою теж так буде. Бачила б ти, як вони біля сина бігають. Такі щасливі, хоч і частенько не сплять ночами.
- Можна до вас? - у палату зайшла Аліса. Олег різко підскочив з ліжка.
- Ти чого? Міг далі лежати. Чи, може, ти сестру соромишся? - дівчина щиро сміється.
- Ми якраз тебе згадували.
- Надіюсь, щось хороше. Єгор сказав, що тобі вже краще, от я вирішила на півгодинки вирватися з дому, щоб провідати тебе.
- Мені й справді краще. Тривожність пройшла, тому я готова з новими силами вас мучити.
- Як же я за тобою скучила - Аліса підходить ближче й міцно обіймає мене...