Глава 47

- Я хочу побачити сестричку.
- Ходімо. Не впевнений, що тебе туди впустять, але хоч здалеку глянеш.
- Угу.
Не можу повірити в те, що мами більше немає. Я була впевнена в тому, що все буде добре. Я вірила в те, що в мене нарешті буде повноцінна сім'я, а тепер цього немає. Нестерпне відчуття. Здається, що серце просто вирвали й розірвали на дрібні шматочки.
- Оце ваша сестричка - каже до мене лікар. Дивлюся на крихітку, що лежить у кювезі, й усміхаюся.
- Ти так схожа на маму. Така маленька. Обіцяю, що в тебе все буде добре. У тебе є я, тато, бабуся з дідусем. Ми з усім впораємося - мені на секунду здалось, що сестричка усміхнулася. І знову ті сльози. Чому ж так важко?
- Дівчинка старається дихати сама, але все одно вона ще слабка. Ми виходимо її, і тоді ви зможете забрати крихітку додому.
- Бачиш, малесенька, потрібно почекати. Скоро ми будемо разом, і ти будеш найщасливішою дівчинкою у світі. Які в неї шанси вижити? Тільки скажіть правду.
- Дівчинка могла травмуватися під час удару. Її повинні оглянути спеціалісти. Найближчі кілька днів дуже важливі. Дівчинці важливо відчувати вашу підтримку. Це єдине, чим ви можете зараз їй допомогти.
- Як можна отак просто чекати? - дивлюся на сестричку й не розумію, як я можу просто сидіти, коли ця крихітка на межі життя і смерті. Вона навіть не дихає без апарату.
- Наберіться терпіння.
- Що з нею? - дівчинку почало трясти, вона голосно кричить.
- Вам потрібно вийти - лікар з медсестрою бігали навколо моєї сестрички. Господи, навіщо мені це все? Поверніть маму, будь ласка!
- Соня! Нарешті я тебе знайшла.
- Аліса? Тобі потрібно відпочивати.
- Зараз я потрібна тобі. Що з дівчинкою?
- Не знаю. Здається, у неї судоми.
- Все буде добре. Просто повір у це. Ти завжди всім допомагала, дозволяючи, вірніше навіть змушуючи вірити в краще. Настала твоя черга просто вірити.
- Виявляється, це дуже важко. Можна тебе попросити?
- Звичайно. Все що завгодно.
- Побудь тут, дізнайся, що скажуть лікарі про мою сестру.
- А ти куди?
- Мені потрібно переконатись у тому, що з Олегом усе добре. З лікарем поговорю. Подивлюся на Олега через прокляте скло в реанімаційній палаті. Звісно, якщо воно там є.
- Добре, їдь.
Аліса:
Соня пішла, а я залишилася біля дитячої реанімації.
- Ти чому не в палаті? Де Соня?
- Бідна дівчинка. Стільки проблем на неї звалилось. А Єгор де? Як він?
- Не знаю. Він просто розчинився. Ходімо назад до палати. Тобі потрібно відпочивати.
- Не можу. Я обіцяла Соні дізнатися, що з дівчинкою.
- А що з моєю онучкою? - чорт, я навіть не уявляю, що краще зараз сказати дідусю Соні.
- У неї були судоми. Лікарі проводять обстеження.
- Пробачте, ви не бачили тут невисоку дівчину?
- Сестру дівчинки, яка сьогодні народилась?
- Так.
- Вона пішла. Я дідусь крихітки. Що з нею?
- Обстеження показали внутрішньочерепний крововилив. Він швидше за все став наслідком удару. Дівчинці потрібне лікування.
- Я віддам будь-які гроші, аби моя онука вижила.
- Не хвилюйтесь, ми зробимо все можливе, щоб дівчинка одужала.
- А побачити її можна?
- Не сьогодні. Пробачте, мені потрібно повернутися до діток.
- Віктор Богданович, ми дуже співчуваємо вашій втраті.
- Дякую. Куди пішла Соня?
- До Олега.
- Єгор де?
- Ми не знаємо.
- Ясно. Я напевно піду.
- Бачив, який він побитий?
- Дітей втрачати важко.
- Я не переживу, якщо з нашим синочком щось станеться.
- Ти чого? З ним все буде добре. Не потрібно себе накручувати, коли немає проблеми.
- Ти маєш рацію.
- І не хвилюйся, бо молоко пропаде.
- Я, мабуть, краще повернуся в палату. Дівчинці ми точно нічим зараз не допоможемо.
Соня:
Цей день я точно ніколи не забуду. Не можу повірити, що Маші більше немає. Не хочу думати про те, що сестричка не виживе. За Олега переживаю. І ще більше за бабусю. Дідусь тримається, а в неї істерика. Я сама на межі, але їм набагато гірше. Ще й Єгор незрозуміло куди зник. Сиджу вже півночі під дверима реанімації. Ні лікарі, ні охорона не можуть мене прогнати. Зараз на першому місці Олег.
- Якщо вже ви не хочете покидати стіни лікарні, то може хоча б відпочините? Я проведу вас у вільну палату, а зранку провідаєте свого хлопця.
- Я нікуди не піду - знову ті кляті сльози. Зараз я абсолютно не керую своїми емоціями.
- Може, вам заспокійливого накрапати?
- Угу.
- Ходімо - медсестра бере мене під руку й веде в сестринську.
- Чаю? З пирогом.
- Ні, дякую.
- Ви тут уже більше п'яти годин сидите. З'їжте хоч щось.
- Невже вам не байдуже?
- Могло би бути байдуже, та я просто не можу дивитись на те, як ви мучите себе.
- Добре. Я з'їм шматочок пирога заради вас, але спати не піду.
- Соня, нарешті я тебе знайшов.
- А навіщо шукав? Щось з сестричкою?
- Ні. Точніше не тільки з нею.
- Не зрозуміла.
- Єгор написав відмову від дитини.
- Що?! - я аж підскочила від шоку.
- Я розумію, що йому важко пережити смерть Маші, але ж не можна кидати дитину. Він хлопець хороший, і вчинок цей явно необдуманий.
- Я поговорю з ним. Підвезеш?
- Звичайно.
- Ви хоч погодуйте дівчинку. Така худенька.
- Обов'язково. Дякую, що приглянули за нею...