Глава 13

Єгор:
- Пробач, Олег, мені потрібно бігти додому. Скоро мама повернутися має. Якось іншим разом - каже Соня і втікає швидше, ніж Олег встигає стати біля дверей, щоб загородити їй прохід.
- І що це було?
- Соня.
- Єгор, я не про це. Чому вона втекла? - сміюсь.
- Олег, в дівчини є особисте життя. Не буде ж вона весь час вирішувати наші з тобою проблеми. Мені чомусь здається, що Соня скоро сама пошкодує, що почала нам допомагати.
- Думаю, в неї є якась вигода з цього всього. Як мінімум вона тренується розпізнавати психологічний стан людей.
- Вітаю, ти теж став піддослідним кроликом.
- Ха-ха, що?
- Сам сказав, що Соня на нас тренується.
- Не думав, що вона нас кроликами називає.
- Вона таку термінологію використовувати не любить.
- Розповідати будеш?
- А треба?
- Мій друг світиться від щастя, а я досі не знаю причину. Що ж такого сталося в Мілані? Що витягнуло тебе з такої довгої депресії?
- Сам не розумію.
- Та що такого зробила ця Маша, щоб змусити тебе стати веселішим?
- Нічого особливого.
- Я тебе зараз вдарю.
- Ми гуляли півночі, розмовляли.
- І все?
- Вона мене поцілувала. Потім почалася гроза, і ми всю ніч провели за розмовами в готелі. А зранку вона втекла і залишила записку, де написала, що ще зустрінемося.
- Здається, хтось тут закохався по самі вуха.
- Це погано?
- Однозначно ні. Я дуже за тебе радий.
- А як там твоя дівчина?
- Ти ж в неї не віриш.
- Не хочеш, не розповідай.
- Нема що розповідати. Ти голодний?
- Є трохи.
- Тоді ходімо в кухню. Я вечерю приготував.
- Ти? Сам?
- Соня трохи допомогла.
- Ого. Нічого собі трохи. Ми востаннє такий стіл накривали... - я задумався. - Ніколи - сміюсь.
- З днем народження тебе.
- Мабуть, це найприємніший з твоїх подарунків.
- Чим тобі не сподобались баскетбольний м'яч і сковорідка? - ми обоє розсміялися і сіли вечеряти.
- Приб'ю Соню.
- Що сталось?
- Вона щойно написала, що тренінг завтра під час занять в фотостудії.
- У чому проблема? Перенеси заняття. Чи просто відміни.
- Відмінити не можу, а переносити доведеться на наступний тиждень.
- Нічого страшного. Ти в нас крутий фотограф, значить скажеш усім, що неочікувано покликали на якусь фотосесію, і ти не зміг відмовитися.
- Обманювати не добре.
- Тоді просто скажи, що не виходить. Вони зрозуміють.
- Ще одне смс від Соні: "Я всіх попередила, що заняття відміняється. Якщо захочеш просто перенести, то в понеділок вирішимо, на яку дату".
- Я дивуюсь цій дівчині. Вона настільки енергійна і сильна духом, що я вже починаю заздрити.
- Тобі до неї далеко.
- Дякую, що віриш в мене.
- Ха-ха, нема за що. Дякую, все дуже смачно. Я піду спати.
Тренінг.
Я трохи запізнився, тому що все ніяк не міг знайти потрібний кабінет. Нарешті мені це вдалось. В кабінеті нікого немає. Може я все ж таки не туди прийшов?
- Пробачте, я трохи запізнилася.
- Нічого, я сам... - обертаюсь, думаючи, що побачу жінку років сорока, але втрачаю дар мови.
- Як ти мене знайшов?
- Я... - нічого не розумію. Я думав, що тренінг проводитиме мама Соні.
- Стоп. Виходить, що ти і є той друг Соні, якому терміново потрібна моя допомога.
- Мабуть. Соня казала, що тренінги проводить її мама.
- Так і є. Я мама Соні.
- Як? Я не розумію. Ти не могла народити її в сім років.
- Соня - моя прийомна донька.
- Що?! - сідаю на стілець, щоб не впасти від здивування.
- Це і є та таємниця, про яку я не хотіла розповідати.
- Чому не хотіла?
- Боялась. Погодься, що адекватно сприйняти таку ситуацію практично неможливо.
- Мабуть, так. Якби я не знав Соню, мене б трохи злякав цей факт, а так просто дуже здивувався. Я навіть подумати не міг, що Соня росла в дитячому будинку. Вона не схожа на дитину, якій переламали долю.
- Я вдочерила Соню, коли їй було тринадцять. Мабуть, це і врятувало дівчинку від тих жахів, які завжди пов'язують з дитячими будинками.
- Не можу в це повірити. Розкажи, як ти прийшла до такого рішення.
- Мені було двадцять, коли я вперше приїхала в дитячий будинок. Ми з батьками купили різні речі для діток. Їздила я туди сама, поспілкувалася з різними дітьми. Коли побачила Соню, яка радісно гортала одну з подарованих книг, серце стиснулось. Ця дівчинка не була схожою на інших. Щось в ній притягувало мене. Ми трохи поспілкувалися, і я зрозуміла, що не можу розлучитися з Сонею. Я розпитала директора дитбудинку про дівчинку. Вона сказала, що Соню хоче вдочерити одна бездітна пара. В цей момент у мені ніби прокинувся материнський інстинкт. Я сказала, що нікому не віддам дівчинку. Мама спочатку відмовляла мене від цього рішення. Казала, що я сама ще дитина, що вивчитись потрібно. А батько просто підтримав. Я не знаю, що він зробив, щоб Соню віддали мені. Все ж таки в сімейної пари більші шанси на всиновлення, ніж у самотньої студентки. Мабуть, гроші допомогли. Хоча зараз це неважливо. Я просто не уявляю свого життя без цього сонячного промінчика. Знаєш, зараз мені найважче, бо Соня виросла, і я розумію, що скоро вона піде в доросле життя. Тільки мені хочеться, щоб вона називала мене мамою...