Глава 11

- Чому ти вирішила вчитися на психолога?
- Не люблю, коли мене про це питають, але можу сказати, що це моє покликання. Я відчуваю, що маю допомагати людям. Мені хочеться це робити. Хочу робити їх щасливими.
- Це круто.
- Я читала, що в 1940-х роках людям, в яких були проблеми з психічним здоров'ям і взагалі психологічним станом, проводили операції по видаленню частини мозку. Після цього в них зникали будь-які емоції. А я навпаки хочу, щоб люди навчилися відчувати різні емоції і не боялися цього. А ким ти працюєш? - ми вже пройшли мій під'їзд, та чомусь мені захотілося ще трохи погуляти.
- На даний момент ніким. Можна сказати, що сиджу на шиї в сестри. Вона вийшла заміж за успішного чоловіка, і вони трохи допомагають мені грошима. Професії не маю. В університет не вдалося вступити, і грошей на платне навчання теж не було. Перебивався роботою офіціанта, мив посуд і щось подібне.
- Ким би ти хотів стати?
- Чесно, якогось особливого покликання не відчуваю. Хіба що хотілось зайнятися блогінгом, але дуже швидко це бажання зникло.
- Тобі потрібно знайти себе. З улюбленою справою життя стає цікавішим і навіть легшим. Коли на душі сумно, можеш просто заглибитися в роботу. І якщо вона тобі подобатиметься, то швидко забудеш про сум.
- Може ти й права.
- Згадай, чим ти хотів займатися в дитинстві. Мусить бути щось особливе, що притягувало тебе найбільше.
- Я хотів займатися баскетболом. Ми з Єгором навіть тренувалися колись. Тільки грошей на баскетбольну секцію в мене теж не було.
- А зараз тобі цього хочеться? Хоч невелике бажання залишилося?
- Бажання то є. Тільки-от навряд чи мене візьмуть в команду без підготовки. А щоб навчитися нормально грати потрібно працювати з тренером. На це потрібні гроші.
- А що як я скажу тобі, що в нас на курсі є баскетбольна команда? Вони грають просто для себе, але виходить досить добре. Можу поговорити з хлопцями, щоб прийняли тебе.
- Думаєш вони приймуть майже тридцятирічного дядька в команду?
- Я вмію правильно натиснути на потрібних людей. Так що, погоджуєшся?
- Думаю, спробувати варто.
- От і молодчинка. До речі, ми давно пройшли мій будинок. Мабуть, потрібно повертатися. Мені завтра на першу пару треба вставати.
- Сонь, дякую тобі.
- Поки нема за що. От коли домовлюся, будеш дякувати. Я люблю шоколадний.
- Не зрозумів.
- Тортик шоколадний, ахах.
- Зрозумів. Знову доведеться до сестри йти за грошима. Мабуть, треба форму спортивну купити. Як же я це не люблю.
- Шопінг чи просити в сестри гроші?
- Гроші просити.
- Хочеш, я тобі позичу. Ну чи просто дам, мені не шкода.
- Це зовсім не зручно.
- Мама кожен місяць дає мені гроші на кишенькові витрати. Я їх відкладаю, щоб купити щось дійсно важливе. Форма для тебе є дуже важливою, отже я витрачу гроші на щось хороше.
- Сонь, я так не можу.
- Окей, повернеш, коли зможеш.
- Я не буду брати в тебе гроші. Походжу в старому спортивному костюмі. Не факт, що в мене взагалі вийде грати, тому краще трохи почекати з формою.
- Як знаєш - роблю невелику паузу й зупиняюся біля свого під'їзду. - Мені здавалося, що ти не такий.
- Ти про що?
- Ти кілька днів зустрічався з моєю подругою, тому я знаю, яким ти буваєш.
- Сонь...
- Не виправдовуй себе - різко перебиваю Олега. - Сьогодні я побачила, який ти справжній. І таким ти мені подобаєшся. Я вже, мабуть, піду - обіймаю Олега і тільки зараз розумію, яка в нас різниця в рості. Я носом впираюся в його груди. Серце хлопця б'ється в шаленому ритмі.
Відпускаю його й швидко заходжу в під'їзд. Біжу по сходах до квартири, відчиняю двері й сідаю на тумбу, що стоїть в коридорі. Те, що розповідала мені про Олега подруга, і те, що я побачила сьогодні на власні очі, зовсім різне. Не знаю, що змусило його стати іншим. Хоча вже рік пройшов. Може Олег давно змінився. Не варто було складати своє враження про нього лише по розповідях подруги. Чорт! Я ж зовсім забула привітати Єгора з днем народження. Швидко дзвоню йому, надіючись, що хлопець ще не спить.
- Знову щось з Олегом?
- Ні. Просто хочу привітати тебе з днем народження. Бажаю бути щасливим і ніколи не сумніватися в своїх силах.
- Дякую.
- Коли повернешся, вручу тобі подаруночок.
- Не потрібно.
- Повір, саме це тобі потрібно.
- Подаруєш мені номер телефону Маші?
- Не зовсім. Як там показ мод пройшов?
- Все чудово. Фото вийшли крутими, якщо хочеш, можу скинути деякі секретні матеріали. Типу як навчальні зразки.
- Ще питаєш? Звичайно хочу. Ну добре, не буду тобі заважати. Добраніч.
- Солодких снів.
Потрібно лягати спати, тільки чомусь так не хочеться. Так, Соня, завтра вставати на першу пару, потрібно виспатися, бо це не те заняття, яке варто прогулювати. Заснула я, на диво, швидко. Зранку мене чекав сюрприз. На пошті з'явилося повідомлення від Єгора. Швиденько вмикаю ноутбук і дивлюся фотографії. А це ще що? Ма... Маша? І дата не вчорашня. Вони бачилися ще до показу. Вау. Здається, мій план порушила доля. Цікаво: Єгор спеціально надіслав це фото чи випадково. Чомусь дуже захотілося подзвонити Олегу й розповісти про це. Добре, що я не така розгублена, як Єгор, і догадалась попросити номер домашнього телефону.
- Привіт. Сонь, це ти? - не думала, що він так швидко відповість...