Глава 9

- Ні, ну так не цікаво - відходжу від Єгора.
- Це ти про що?
- Я не очікувала, що ти поцілуєш перший.
- Яка різниця, хто перший? - Єгор підходить дуже близько до мене й дивиться в очі. - Якщо хочеш, я буду кожного разу запитувати, чи можна цілувати тебе.
- Ого! Навіть так? Невже ти готовий на такі жертви заради мене? - обіймаю шию хлопця й посміхаюся. Здається, ми зовсім перестали помічати, що йде дощ.
- Поки я ходив по парку сам, зрозумів, що ти ввімкнула всередині мене якийсь механізм. Він допомагає боротися з невпевненістю.
- А може просто бажання цілуватися перемагає твою невпевненість?
- Може й так.
- Ти, до речі, так і не сказав, на що витрачаєш гроші - я знаю, що ризиковано зараз про це запитувати, але чомусь хочеться вірити, що Єгор таки признається.
- Скажу, якщо поцілуєш.
- Бачиш, який хитрий. Не вірю, що ти сором'язливий. Просто ховаєш свою натуру - ледве торкаюсь губами щоки Єгора, а він пристрасно цілує мене в губи.
- Я віддаю більшу частину своїх грошей дитячому будинку, в якому виріс.
- Вперше зустрічаю хлопця, який віддає більшість грошей дитбудинку, а потім ледве зводить кінці з кінцями.
- Краще я буду недоїдати, ніж діти. Я пережив це все сам і знаю, що в дитячому будинку не так вже й добре. Мені хочеться, щоб в цих діток була краща доля, ніж в мене. Коли я бачу їхні щасливі очі, не можу думати про своє благополуччя. Я готовий все віддати, аби в таких діток було все, що потрібно.
- Ти неймовірний - по щоці тече сльоза.
- Чому ти плачеш?
- В мене завжди так, коли думаю про діток, яких покинули батьки. Не можу стримати сльози, особливо коли бачу їхні очі.
- Як підняти тобі настрій?
- Пропоную рухатися в напрямку готелю. Ця погода мені зовсім не подобається - дощ стає все сильнішим, чується тихий грім, а вдалині взагалі видно блискавки.
- Боїшся грози?
- Зовсім трохи. Побігли! - беру Єгора за руку й біжу в сторону виходу з парку.
- Зачекай - хлопець різко зупиняється. Падаю на землю й тягну Єгора за собою.
- Ой...
- Куди ти так спішиш?
- Я дуже боюсь грому.
Єгор:
Дивлюся в налякані очі Маші й усміхаюся.
- Це не смішно - нічого не відповідаю. Просто скріпляю наші губи в пристрасному поцілунку. Не можу стримувати свої бажання, коли поруч вона.
- Не так страшно?
- Трохи спокійніше. Тільки все одно потрібно втікати.
- Яка ж ти ляклива.
- Була б ляклива, залишила б тебе тут самого, а так до готелю проведу і додому поїду.
- В тебе тут є будинок?
- Квартира. Там мої батьки живуть.
- Вони, мабуть, впливові люди, якщо самі живуть в Мілані, а тебе в Україні залишили.
- Я сама там залишилась. Батьки переїхали через бізнес.
- І як вони тебе саму залишили?
- Ну не зовсім саму. Там історія дуже цікава була. Батьки не хотіли мене залишати.
- І як же ти їх вмовила?
- Ми з батьком уклали парі. Я мала довести йому, що вже самостійна. І мені це вдалось.
- Що ж ти такого зробила?
- Врятувала батькову компанію від краху. І це мені було лише вісімнадцять.
- Як це можливо?
- Знайшла йому розумного і чесного директора, який психологічно так влаштований, що нічого не вкраде і працюватиме на совість. Бізнес стрімко пішов вгору, а мене залишили за ним приглядати.
- За директором?
- Та ні, за бізнесом. Директор страшненький.
- Ми прийшли - блиснуло практично біля нас. Маша міцно стиснула мою руку. - І як тебе можна саму пускати? Ходімо.
- Мені потрібно додому.
- Не переживай, я ночуватиму на дивані.
- Це не зручно.
- Маш, залишся зі мною, будь ласка.
- Не знаєш, чому я тобі відмовити не можу? - усміхаюсь і веду Машу в будівлю. - Ти не відповів на моє запитання - зайшовши у кімнату, говорить дівчина.
- Не знаю, що відповісти - спираюсь на двері й намагаюсь зловити погляд Маші.
- Не можу я тобі відмовити, бо ти зі мною щирий.
- Чому ти так у цьому впевнена?
- Ти не вмієш брехати.
- Хто тобі таке сказав?
- Серце. Ну і трошки мозок. Все ж таки я психолог.
- Я і забув про це.
- Шкода, що я не можу бути настільки ж щирою, як ти.
- Чому не можеш?
- Маю одну таємницю, про яку поки не готова розповідати. Саме тому я і не хотіла залишатись тут. Боюсь проговоритись.
- Розповіси тоді, коли будеш готова - не люблю тиснути на людей. Якщо не хоче, хай мовчить.
- Звідки ти такий хороший взявся?
- З плакату, який висів у тебе на стіні - обіймаю Машу і ніжно цілую її солодкі губи...
Ми просиділи на підлозі перед вікном всю ніч. Розмовляли про все на світі і ні про що. З кожною новою блискавкою Маша все більше стискала мою руку. Потім взагалі заснула на моєму плечі. Я переніс її на ліжко, а сам приліг на дивані. Коли прокинувся, зрозумів, що дівчина пішла. На столі я знайшов записку.
"Дякую за чудовий вечір і прекрасну ніч. Ти неймовірний. Ще зустрінемося. Цілую".
Номера я не взяв. Чорт. Доведеться знову з Сонею поговорити. Страшно уявити, яке ж завдання вона мені дасть. А ось і Соня.
- Привіт. Оу, та ти прямо світишся від щастя.
- Не люблю відеодзвінки. По голосу важче зрозуміти емоції.
- Я б тебе розпитала, що до чого, та про це поговоримо, коли повернешся. У мене до тебе важливе запитання...