Глава 7

- Вона більша за інші. Думаю, не переплутаєш.
- Може краще допоможеш? - знову підходжу до дівчини й натискаю її пальцем на потрібну кнопку. - Здається, вийшло. Ти можеш стати хорошим учителем - Маша різко повернулась до мене обличчям. Її ніс притиснувся до мого, і я зовсім забув, що хотів сказати. Дивлюсь в кристально блакитні очі дівчини й усміхаюся.
- У тебе дуже гарні очі - Маша усміхається й торкається моїх губ своїми.
- У мене вийшло завоювати твою довіру?
- Вийшло. Тільки я все одно не хочу розповідати тобі про те, що мене турбує.
- Тоді просто помовчимо - Маша знову тягнеться до моїх губ. Цього разу я відповідаю на її поцілунок. З кожним доторком до губ дівчини розумію, що закохуюсь. Дуже повільно втрачаю розум. Мої руки невпевнено лягають на талію Маши.
- Дурний фотоапарат!
- Ми ледь не зламали його. Мабуть, краще сховати назад у рюкзак.
- Такий момент зіпсував.
- Ми можемо продовжити без нього.
- Ідея хороша, але мені вже потрібно повертатися - цікаво тільки куди. Більше за все на світі я зараз хочу залишитись тут, та щось у моїй голові просить піти.
- Єгор, кажи чесно, чому ти мене боїшся.
- Я не боюся тебе. У мене є страх стосунків. Будь-яких, навіть дружніх.
- Важке дитинство? Чи невдалі стосунки з дівчиною?
- Все в купі.
- Розкажи все, і стане легше.
- Може не тут?
- Ходімо - Маша прямує до ліфту, а я слухняно йду за нею.
- Куди ми йдемо?
- До озера. Мені завжди легше розповідати про те, що турбує, біля води. Можливо, тобі це також допоможе.
- Ти випадково не психолог?
- Випадково так. Як ти здогадався?
- Сам не знаю - щось забагато психологів останнім часом з'являється в моєму житті.
- Ми прийшли - Маша сіла просто посеред трави й жестом попросила сісти біля неї.
- Вперше в житті мені хочеться розповісти комусь про кішок, які роздирають душу.
- Не бійся бути максимально чесним зі мною. Та й сам себе не обманюй.
- Думаю, це все почалось - дивлюсь на годинник. Рівно північ - тепер вже двадцять вісім років тому. В пологовому будинку на світ з'явився маленький хлопчик. Миле дитя точно не очікувало, що на нього чекає складне і зовсім не веселе дитинство. Воно просто тягнулося до матері, бажаючи опинитись у її обіймах, відчути безпеку й тепло. Тільки мати не хотіла дивитись на хлопчика. Вона відмовилася від цілком здорової дитини й залишила її в пологовому будинку. Через кілька днів малюка забрали в дитячий будинок. Перші роки його життя проходили в спокої. Хлопчика любили вихователі, він ніби непогано знаходив спільну мову з однолітками. З тринадцяти років усе пішло не так. Хлопця хотіли всиновити. Сім'я небагата, але бажання мати дитину переконувало будь-які комісії більше, ніж гроші. В останній момент пара чомусь відмовилася від хлопчика. Він і досі не розуміє, чому так сталося. Після цього випадку всі почали зневажливо ставитися до хлопчика. Жити в дитячому будинку ставало дедалі важче. Якби не один єдиний друг, який завжди захищав, допомагав і підтримував, цей хлопець зараз би тут не сидів.
- Над тобою знущалися? Били?
- Вони вбивали мене морально, хоча й без синців не обходилося. Та фізичний біль не такий страшний. До свого повноліття я жив у страху. І лише Олег якось рятував мене. Після того, як я покинув дитбудинок, стало легше морально. Тільки тоді мене чекали матеріальні проблеми. Довелося зніматися в різних журналах, щоб заробити на життя. Зовнішність моя ідеально підходила, та й завдяки тому, що я постійно готувався до бою, тіло теж було в нормі. За три роки я зустрівся з чималою кількістю проблем. Та все ж таки спільними силами ми з Олегом назбирали гроші й купили квартиру. На той час я був досить популярним серед молодих дівчат. Багато хто ведеться на симпатичне обличчя й підкачане тіло, але всім начхати на те, що твориться в душі хлопця. У мене навіть дівчина була. Перше кохання і все таке. Я був готовий на все заради неї - мовчу, згадуючи найгірші моменти наших стосунків.
- А вона? - Маша вириває мене з роздумів.
- Вона просто користувалась моєю популярністю. Тоді я завершив свою модельну кар'єру. Без популярності я їй не потрібен був, грошей у мене теж не було. Так ще й до того вона не пішла тихо. Розтоптала моє серце й плюнула в душу. Потім пішла до багатого чоловіка.
- І ви більше не бачились?
- Якби ж то. Однієї ночі вона зателефонувала. Вся в сльозах, просила приїхати і врятувати від того чоловіка. Я не встиг. Він просто задушив дівчину. Практично на моїх очах. Я не зміг їй допомогти.
- Це... - Маша не може нічого сказати, мабуть, підбирає слова. - Жахливо. Ти напевно винив себе в тому, що сталося?
- Я й досі себе в цьому виню. Якби був хоч трохи рішучішим, не відпустив би її. Так, ми б все одно розійшлися, але вона залишилась би в живих.
- Єгор, - ніжна рука лягає на моє плече, - ти не повинен винити себе через чужі помилки.
- Це не так просто, коли розумієш, що теж частково винен.
- Подивись на мене, будь ласка - Маша повертає моє обличчя до себе. Ми зустрічаємось поглядами. Дівчина кладе руки мені не щоки, мабуть, для того щоб я не відвернувся...