Розділ 11. Мія

Настав ранок, але сонце ще не зійшло. Як тільки я прийшла додому, відразу ж попрямувала до холодильника. Мені конче необхідна була кров. Її нескінченні запаси завжди заповнювали наш величезний холодильник. Це й не дивно: у домі повно вампірів. Ераст з часом започаткував свій клан. Він поступово перетворював потрібну йому прислугу на вампірів. Для чого? Все просто: аби мати вічних слуг, які підкоряються не задумуючись. Обирав він своїх жертв ретельно. Всі вони хотіли бути здоровими, гарними, молодими і... безсмертними. Саме такі кадри берегли свого господаря наче божество, розуміючи: якщо не стане його — не стане й їх. Вони надто сильно хотіли жити, і їм було байдуже, якою ціною обійдеться це життя.

Відкривши холодильник, я дістала й почала висушувати до останньої краплі всі пакети з донорською кров'ю. Аби втихомирити Максима під час його перетворення на вампіра, мені довелося наситити його власною кров'ю. Це допомогло. Хоча... Здається мені, він остаточно заспокоївся лише тоді, коли в процесі пиття крові з мого горла злився зі мною в екстазі. Я навіть не зрозуміла, як опинилася під ним повністю гола на підлозі. На відміну від того, що робив зі мною все моє життя Ераст, мені все сподобалось.

— Наша маленька пані така голодна, — почула я тихий шепіт за спиною, який миттєво змусив мене припинити трапезу.

Я обернулася й побачила управителя, як завжди, вбраного у класичний чорний костюм. Його темні очі виблискували захватом, коли він оглядав мене з ніг до голови.

— Богдане? — здивувалася я його раптовій появі та занадто самовдоволеній посмішці.

— Ти була відсутня цілу ніч, Міє, — змірив він мене хижим, хтивим поглядом. — Господарю це не сподобається. І мені це не подобається... Мене бісить твій професор Каданський, який почав забирати весь твій час. Адже ти у нього була, так? Ераст Петрович буде дуже розчарований у тобі. А ти ж знаєш, що буває, коли він тобою незадоволений.

Він наближався до мене, наче звір, що відчув легку здобич. Поправляючи рукою чорне волосся, управитель облизав нижню губу.

— Що ви задумали? — повільно запитала я, задкуючи від холодильника в бік вітальні.

— Нічого поганого. Тобі може навіть сподобатись. Я буду ніжним і не зроблю тобі боляче. Просто піди мені назустріч. Адже ти не хочеш, аби про тебе та твого професора дізнався господар, коли повернеться з роботи, чи не так? Можемо почати з поцілунку. Просто поцілуй мене, Міє...

В одну мить він накинувся на мене, поваливши на кухонну підлогу. З усієї сили я відштовхнула його й таки дісталася вітальні. Та до сходів добігти не встигла — мене знову схопили. Богдан притиснув мене всім своїм тілом до підлоги. Я відчула, як його рука лізе мені під спідницю.

Та вже за кілька секунд я спостерігала, як Богдана за горло притискає до стіни сильна рука Ераста.

— Ти що, вщент знахабнів?! — кричав розгніваний Ераст. — Тобі нагадати твоє місце?! Думаєш, я не бачу, як ти дивишся на неї?! Не бачу, як розглядаєш мою власність?! Ти думаєш, я не знаю, чому ти вирішив тоді купити Соломію?! Думаєш, я не бачив, якими голодними очима ти на неї дивився?! За мій рахунок дівку вирішив собі придбати?! Мені вже уривається терпець!

— Ні... Ні... господарю. Я не... посмів би... — прохрипів Богдан, намагаючись звільнитися від задушливого захвату руки Ераста.

— Не торкайся моєї власності, — промовив той і все ж відпустив управителя. Богдан упав на підлогу й закашлявся.

— Пішов геть!!! — скомандував йому Ераст і рушив до мене. Він швидко допоміг мені піднятися з підлоги й сильно притиснув до себе. Його обійми душили мене. Так було завжди, і я це терпіла. Терпіла обійми свого монстра.

— Моя маленька пані, — заговорив він, — у мене для тебе є невеличкий подарунок. Він у моєму кабінеті. Сподіваюсь, тобі сподобається. Цей шедевр завжди асоціювався у мене з твоєю матір'ю.

Його кабінет знаходився на другому поверсі. Я рідко туди заходила. Інтер'єр там змінювався роками. Єдине, що залишалося незмінним, — це портрет моєї матері на стіні. Звісно, з часом на робочому столі Ераста з'явився ще один постійний елемент інтер'єру — моє чорно-біле фото з сигаретою в руці, зроблене десь за часів Другої світової війни.

— Ти й досі тримаєш його в себе? — вказала я на знімок. — Здається, ти тоді полюбляв ласувати в'язнями з концтаборів. Дослівно твоя фраза звучала: «Ну не пропадати ж добру».

— О... А сама фрау, здається, забула, як полюбляла смакувати німецькими офіцерами, — штрикнув він мене у відповідь, дістаючи із шухляди робочого столу пакунок. — Думаєш, що ти така свята й краща за мене, Міє? Нагадати тобі, як ти під час Голодомору до останньої краплі дітей випивала? Ти їх вбивала.

— Це було не вбивство... Це було милосердя. Вони вже вмирали. Я лише пришвидшила цей процес.

— Ну звісно. Продовжуй і надалі себе цим втішати, моя маленька пані.

Ераст віддав мені пакунок. Я розгорнула його й завмерла. Це був роман Віктора Гюго «Людина, яка сміється» — одне з перших видань. Справжнісінький  раритет.

— Дякую за нове поповнення моєї книжкової колекції, але я не розумію, — спантеличено промовила я. — Чому цей роман асоціюється в тебе з моєю мамою?

— Повір, тобі краще не знати. Хоча ти собі не уявляєш, як у мене зараз сверблять руки щодо тебе, — відповів він мені з легкою посмішкою на обличчі. — А тепер іди в свою кімнату і починай збирати речі. Настав час змінювати місце проживання. Ми вже тут досить довго. Наші нові документи скоро будуть готові. Я, як завжди, наказав не змінювати твоє ім'я — лише прізвище. І цього разу ти не будеш моєю донькою — ти будеш моєю дружиною, офіційною.