Розділ 10. Дем'ян

Ми побралися вночі у невеличкій церкві. Моя чарівна принцеса була у весільній сукні моєї матері. Наші колишні життя залишилися позаду. Нам довелося переховуватися кілька місяців, перш ніж ми наважилися повінчатися. Соломія боялася, що нас переслідуватимуть люди князя Радовського. А ще більше вона боялася, що мене спіймають і відправлять на каторгу за вбивство князя. Щоночі їй снилися жахіття, через які вона не могла нормально спати. Навіть у снах цей мерзенний кат усе ще не відпускав її.

У якості свідків на нашій церемонії вінчання були присутні двоє: моя мати та наш вірний конюх Василь — кремезний чоловік років тридцяти. Мати плакала від щастя. Я бачив сльози в її смарагдових очах. Вона любила Соломію наче власну доньку. Як тільки церемонія завершилася і я поцілував свою чарівну принцесу, в церкві несподівано залунали поодинокі оплески. Нам аплодував сам князь Радовський... живий і неушкоджений. Звісно, я бачив князя раніше, але тепер... Він виглядав так, наче скинув років п'ятнадцять. Щасливий та усміхнений, він вальяжно підходив до нас, продовжуючи аплодувати.

— Яка радісна подія, — промовив із натягнутою посмішкою князь. — Шкода, наречений... не я. Та все ж я маю весільний подарунок для своєї колишньої кріпачки. Моя маленька пані заслуговує всього найкращого.

Усі присутні в церкві заціпеніли, впившись поглядами в непроханого й несподівано живого гостя. Мої очі відмовлялися в це вірити: князь Радовський був живий-живісінький. Його мертвотна блідість лякала. Та ще більше лякали його очі. Вони були крижаного блакитного кольору. Такий убивчий погляд я бачив уперше в житті. Про себе я пошкодував, що цього разу не маю при собі жодної зброї. Отямився лише тоді, коли князь уже одягнув на шию Соломії свій весільний подарунок — намисто з перлів. В одну мить я сховав свою, тепер уже дружину, за спиною.

— Приберіть від неї свої руки! Нам нічого від вас не потрібно! — голосно, майже викрикуючи, заявив я князеві.

— Шкода це чути, — промовив він у відповідь із хитрою посмішкою, демонструючи, о боже, гострі ікла.

Священник, який нас вінчав, від побаченого застиг на місці та навіть затамував подих. Не відставали від нього й усі інші. У церкві запанувала мертва тиша, яку порушив мій голос:
— Та що ж ти таке?
— Це не важливо, — відповів той. — Важливо те, що вам потрібно повернутися. Зараз. Негайно. Я не заподію шкоди нікому з вас... можливо. Просто хочу, аби ви всі були під наглядом, особливо тепер, коли... Я чую друге, маленьке серцебиття в Соломії. Негоже майбутній матері тинятися казна-де. Я забезпечу ваш розорений маєток усім необхідним, «пане» Вітовський. Я організую повне фінансування і комфортне проживання. Та для цього ви маєте повернутися. Бажано, щоб ви зробили це добровільно. Не хотілося б застосовувати грубу силу.

Моя Соломійка інстинктивно склала руки на животі, немов захищаючи ненароджене немовля. Я та моя мати знали про вагітність. Соломія розповіла про свої підозри два тижні тому, а лікар це підтвердив.

— А якщо ми відмовимось? — пропалюючи його поглядом, запитав я, розуміючи, що переді мною не людина, а невідома світові істота. Радовський мав бути мертвий. Я точно цілився в серце. Я хотів із ним покінчити. Я бачив його кров. Я не міг промахнутися.
— Не раджу зі мною воювати, інакше...

Князь клацнув пальцями, не закінчивши фразу, і тієї ж миті позаду нашого конюха Василя з'явився управитель князя, Богдан Іванович, і впився зубами йому в горло. Він просто пив його кров. Я спостерігав, як нашого конюха покидає життя. Від побаченого я не міг вимовити ні слова. Наш священник, схопившись за серце, знепритомнів. Перелякана Соломія мовчки ховалася за моєю спиною, намертво вчепившись у мій сюртук.

Приглядівшись до управителя, я помітив, що якимсь дивом той помолодшав і тепер чимось був схожий на самого князя. Та ж сама мертвотна блідість і, найголовніше, — великі гострі ікла. Поки управитель був зайнятий нашим конюхом, князь схопив мою матір. Від страху вона не могла вимовити ані слова і навіть не пручалася. Я поривався кинутися їй на допомогу, та мене зупинила Соломія.
— Ні! Забери руки! Відпусти її! Негайно!!! — вигукував я, хоча десь у глибині душі розумів, що це нічого не дасть.

Князь наполегливо й грубо тягнув мою матір до виходу з церкви. Його управитель, витираючи рукавом сюртука кров із рота, рушив за ним. Перед тим як вони втрьох вийшли з храму, князь Радовський промовив:
— Твоя матір поки побуде моєю гостею. Раджу вам не затримуватись і повернутися до себе в маєток якнайшвидше. Надворі на вас уже чекає екіпаж.

Наостанок він із глузливою посмішкою глянув на Соломію:
— До зустрічі... кохана.

Тоді я ще не знав, що бачу свою матір востаннє в житті.

Заради матері та її безпеки ми скорилися волі князя. Він не збрехав — Радовський і справді постійно забезпечував нас усім необхідним. Мій маєток почав процвітати. Я розумів, що князь щось замислив, і ми мали на нього власні плани, але боявся зробити хибний крок, який міг би зашкодити моїй матері, яка все ще перебувала в полоні. Після тієї зустрічі в церкві він більше не з'являвся в нашому житті, хоча я усвідомлював, що князеві доповідають про кожен наш крок.

На жаль, нашому крихкому щастю настав кінець того дня, коли моя Соломійка народила чудову, здорову донечку. Я встиг лише глянути на неї краєм ока, але так і не потримав на руках. Князь вибив ногою двері кімнати, де щойно народила Соломія, з радісним вигуком: «Ну нарешті!».

Моя Соломія скрикнула від жаху. Радовський блискавично наблизився до мене і з усієї сили вдарив кулаком в обличчя. Моя свідомість занурилася в темряву вже за кілька секунд. Останнє, що я встиг почути, був голос князя, який звертався до моєї Соломійки:
— А тепер поїхали додому, кохання моє. Ти собі навіть не уявляєш, як сильно я за тобою скучив.