Розділ 9. Мія

— Ти взагалі стежиш за темою, Міє? Здається, ти десь у хмарах витаєш. Що з тобою коїться? — трохи схиливши голову й спантеличено дивлячись на мене, запитала моя подруга Христина.
Ця руда енергійна дівчина з карими очима була моєю постійною супутницею. Жодні шопінги, прогулянки та посиденьки в кафе не обходилися без неї. Зараз ми сиділи за шкільними партами у великій аудиторії і слухали лекцію професора Каданського. Точніше, Христина слухала, а я... Я розглядала його.
Ця зараза, як на зло, зняла свій піджак і залишилася лише в одній сорочці, яка надто тісно облягала його... ну, все. Наче спеціально вдягнув білу сорочку на розмір меншу! Тепер я розуміла, чому його підготовчі курси для вступу такі популярні серед дівчат. Він щось розказував, бубнів якісь формули, розповідав про косинуси з котангенсами, які мені нафіг не знадобляться в житті, а я просто дивилася на нього. Коли він повертався обличчям до аудиторії у своїх нових окулярах, у мене завмирало серце...
Інформація моїм мозком не сприймалася. Та ніч у бібліотеці не йшла з голови, і це вбивало мене найбільше. В пам'яті спливли картинки з нічної бібліотеки, через що я інстинктивно стисла коліна й до болю прикусила нижню губу. У мене перехопило подих. Я навіть не помітила, як почала посміхатися.
Зате все це помітив професор — чи краще вже називати його Максимом після того, що він зробив?.. Бляха! Він просто помітив мою реакцію і посміхнувся мені у відповідь. Чорт! Мені подобався збочений професор, який полюбляє молоденьких дівчат. Просто супер!
— Ах ти ж сучка... Ти з ним трахалась, — констатувала факт Христина.
Її тихий шепіт різанув мені слух. Я глянула на неї як на навіжену. Вона б ще в мегафон крикнула...
— Не лупай на мене своїми оченятами, — продовжила натиск подружка. — Давай розповідай. Усе і з подробицями.
Це таки була погана ідея — прийти на його лекцію знову. Але цей надокучливий професор обірвав мені весь телефон своїми повідомленнями, в яких практично благав про побачення. Мені ще в житті ніхто стільки не писав... 
— Перепрошую, Максиме Вікторовичу, чи можна мені вийти? — швидко піднявши руку, запитала я.
— Звісно, пані... — він зробив паузу, наче згадував, як мене звати, — Вельнич. Ви можете вийти.
Почувши його дозвіл, я стрімголов вилетіла з класу й попрямувала до вбиральні. Я вже не витримувала допитливого погляду Христини та задоволеної посмішки Максима. Так, це була моя банальна втеча. Я довго стояла біля умивальника, намагаючись оговтатися. Вода не допомагала. Дихання було важким. Я розглядала себе в дзеркалі, аж доки не побачила в ньому його... Мій професор спокійно зайшов до вбиральні, зачинивши за собою двері.
— Що таке, моя феє, хочеш знову в мене чимось жбурнути? — запитав він, усміхаючись. Максим підійшов так близько, що я відчула тепло його тіла.
— Не повірите, я якраз про це думала, — стримуючи посмішку, відповіла я.
— Дякую, що прийшла. Я скучив, — прошепотів він мені на вухо.
Вже за секунду Макс притис мене до стіни, і ми поцілувалися. Я настільки захопилася процесом, що прокусила йому губу своїми іклами. У відповідь цей збоченець укусив за губу мене.
— Ай! Ненормальний! — відштовхнула я його від себе.
— Ти перша почала, — промовив він, витираючи зі своєї губи свіжу кров. — Тепер я знаю, яка на смак твоя кров, моя вампірочко.
— Збоченець!
— Ну, хоч не педофіл, — знову підійшов до мене впритул Максим.
— Я народилася у 1838-му році, тож... Думаю, з нас двох педофілка тут я.
— Ого!
— Ага! Перед тобою колишня кріпачка, яка все життя змушена жити зі своїм господарем, — підсумувала я банальну істину.
— Інтригуюче... Поділишся життєвим досвідом? Я закінчив сьогоднішнє заняття раніше. Всі вже розійшлися. То що, вип'ємо кави... чи крові? Я пригощаю.
Макс промовляв це все з такою огидно-чарівною посмішкою, що я погодилася. На мить його погляд затримався на тій самій каблучці на моєму пальці. Я так і не зняла її після тієї ночі в бібліотеці. Мусила ще раз  сама собі зізнатися, що мені дуже подобався цей любитель малоліток. Аж не віриться, що на початку нашого знайомства я планувала ним просто банально перекусити. Та все склалося набагато краще, ніж я очікувала. Можливо, з його допомогою я зможу нарешті отримати те, чого так прагну...
Я написала повідомлення Христині, аби вона на мене не чекала, і пообіцяла їй все розповісти пізніше. На що подруга надіслала мені середній палець і текст: «Сучка, все одно тебе люблю».
Вже за двадцять хвилин ми сиділи в невеличкій кав'ярні неподалік школи. За маленьким столиком у кутку, подалі від людських очей, я потроху розповіла йому все. Мені навіть стало легше після цієї розмови. Він був першою людиною, яка дізналася про мене всю правду. Як бонус — він поділився зі мною своїм секретом:
— У мене ахроматопсія.
— А ви рідкісний екземпляр, — здивувалася я. — І з виду нізащо не скажеш... Тож у вас, напевне, підвищена чутливість до яскравого світла... Це тому ви в сонячну погоду як придурок із чорною парасолькою ходите?
— Ну дякую! — обурився Макс.
— Ой... Вибач...
— Нічого. Переживу. Тільки не «викай» мені. Особливо після... бібліотеки... це звучить дивно. А так, ти маєш рацію. З яскравим світлом я не дружу.
— Я теж не люблю сонце. Шкіра починає, так би мовити, шкварчати. Біль нестерпний. Шкода, що сонячне світло не може вбити, а тільки завдає болю...
— Міє, чому ти від нього не підеш? — запитав Максим серйозним тоном. Я розуміла, про кого він питає.
— Бо він все одно мене знайде, — втомлено видихнула я. — Він завжди знаходив. А потім карав... Я звикла до болю. Він перестав мене лякати вже давно, але... Коли він робить боляче дорогим мені людям... Я не хочу бути причиною чиєїсь смерті. Тож я все своє життя намагаюся ні з ким не зближатися. На жаль, мені це не завжди вдається.
— Мій піджак все ще у тебе? — відволік мене від сумних думок Максим.
— Так, я сховала його у себе в кімнаті.
— Повернеш?
— Ні.
Ми просто усміхнулися одне одному. Аж раптом вираз обличчя Макса змінився. Від різкого болю в тілі він впав на підлогу.
— Максе! Що з тобою?! Що сталося?! — запанікувала я.
— Не... знаю... Раптовий біль... Наче все палає... зсередини...
Я бачила, як важко йому говорити, тож швидко розплатилася в кав'ярні, і ми попрямували до його машини. Я планувала самотужки доставити його в лікарню. За кермо його дорогої автівки, звісно ж, сіла я. Та як слід роздивившись, як корчиться на задньому сидінні мій професор, я швидко змінила плани. В моїй пам'яті спалахнули яскраві спогади про подібні симптоми...
— Максе, у тебе вдома є підвал? — швидко запитала я.
— Так... А що...? — прохрипів він у відповідь, вкриваючись холодним потом. Я вже бачила мереживо чорних вен, що проступали на його шкірі.
— Нічого, — якомога спокійнішим голосом відповіла я. — Просто у тебе попереду дуже довга ніч, після якої ти ще більше не любитимеш сонячне світло. Пробач...
Ось вам і пристрасний поцілунок у вбиральні.