Розділ 8. Дем'ян

Напевне, я ніколи не мав її зустріти. Та бачить бог - я цьому радий.  Я чув про нову, так звану, "вихованку" князя Радовського. Ходило багато чуток між людьми. Та найбільше я чув про неї від своєї матері, оскільки саме її князь найняв навчати молоду пані. Навчання включало в себе етикет, музику, танці, історію, арифметику та вивчення двох іноземних мов - вранцузької та німецької. Я знав якою саме "вихованкою" вона була для князя. Та мене взагалі не хвилювали плітки. Ми ітак з матір'ю були у всіх на устах. Збідніла сім'я поміщика, що зводить кінці кінцями - ось чим ми були для всіх. Моя мати і я почали вчителювати. Одного дня вона захворіла тому я прийняв рішення замінити її на кілька днів. Князь від самого початку не бажав бачити біля своєї вихованки жодних чоловіків, але на той час він на досить тривалий час поїхав у справах. Нам з матір'ю не хотілося втрачати гроші за заняття тож мені здалося, що не буде нічого поганого, якщо я трохи її заміню. 
Я запам'ятав свої перші почуття які я відчув побачивши Соломію. Це не можливо передати словами... Я не міг відірвати від неї очей. Маленька та тендітна, неначе порцелянова статуетка, вона стояла переді мною з високо піднятою головою у своїй рожевій сукні та посміхалася. Чорні очі, темне волосся та дрібні риси обличчя я закарбував у своїй пам'яті на все моє життя. Окрім своєї чарівної краси вона мала хорошу пам'ять та чудово навчалась. Я бачив як вона отримує задоволення від навчання. Соломія стала моєю улюбленицею. Кращої учениці годі було й уявити. Зчасом я почав залишати їй в книжках невеличкі послання на маленьких клаптиках паперу. В них я хвалив її за успіхи і натякав на те як прагну кожної нової зустрічі з нею. Свої маленькі послання я підкріплював польовими квітами які закладав у її книжки для навчання. Мені було байдуже до пліток. Мені було байдуже, що Соломія була коханкою князя Радовського. Я кохав її понад усе. Коли я зізнався Соломії в своїх почуттях - вона відповіла мені взаємністю. Це був найщасливіший день мого життя. Тоді я поставив собі за мету викупити її та одружитися з нею. Ми прогулювались в саду і я тримав за руку свій найбільший скарб у житті. Я читав їй казки про чарівних принцес які постійно приносив з собою. Вона нагадувала мені одну з них. Моя казкова принцеса, що підкорила моє серце  дивилася мені в очі з любов'ю і тоді я зрозумів, що ладен віддати за неї життя аби вона лише була жива і щаслива. Я навіть був ладен вбити за неї. 
- Він не відпустить мене, Дем'яне, - пошепки промовила вона мені. - І я боюсь, що він заподіє шкоди тобі та твоїй матері. Не хочу аби пані Марія постраждала через мене. Дем'яне, зрозумій, я його власність яку він ніколи не віддасть. Князь ніколи мене не відпустить.
- Я спробую поговорити з князем Радовським як тільки він приїде, - окуратно взявши її за руку я залишив свій поцілунок на її долоні. - Я не дозволю аби ти жила в цьому пеклі решту свого життя. Ми будемо разом хай там що. У крайньому випадку ми втечемо. Ми одружимось. Я все організую. Моя принцесо, не турбуйся про це.
- Мені страшно... 
- Не бійся,  я з тобою,  - заспокоїв її я.
- Мені страшно за тебе. Він вб'є тебе коли про все дізнається. Не ходи до нього коли він повернеться. Прошу тебе. Давай спробуємо втекти, - повторювала вона весь час одне й те саме. 
Якби ж я знав, наскільки вона була права, то послухався б її. З розповідей Соломії я дізнався про справжню жорстокість князя і також дізнався... що він з нею постійно робив.
Невдовзі, десь через три тижні після нашої розмови, повернувся з довготривалої поїздки князь Радовський. Я відразу попрямував у його маєток просити про зустріч з ним. Він мене прийняв у себе в кабінеті. Хоча надворі і був сонячний ранок, але у приміщенні була глибока темрява, яку прорізало світло від поодиноких свічок. Всі вікна були щільно завішані, аби не пропускати жодних сонячних променів. Князь сидів за письмовим столом, переглядаючи документи спиною до мене, і не мав жодного бажання обертатися. 
- Пане, я...
- Я знаю хто ти, - перебив мене його власний голос. — Ти збіднілий шмаркач, який полюбляє чужі речі. Тобою весь маєток просмердівся. Не знав, що вчителювання включає в себе романтичні стосунки?
Саркастичні нотки в його голосі неначе заморожували повітря навколо.
- Я не мав на меті…
- Здається, я наймав вчителювати вашу матір, - знов перебив мене князь, не відриваючись від своїх документів. - Ви так своєвільно прийняли рішення її замінити, скориставшись моєю відсутністю в маєтку. Ще й так завзято взялися навчати… Вашій наглості немає меж, «пане»… Вітовський. 
- Я хочу її викупити, - напряму заявив я йому, підійшовши до нього  ближче. - Я хочу викупити у вас Соломію. Ви просто награєтеся з нею, а потім позбудитесь. Я кохаю її і хочу з нею одружитися. Адже ви ніколи не планували зробити її своєю княгинею. 
- Хто це сказав? - прозвучав грубий бас князя. - Я хоч зараз можу віддати розпорядження готуватися до весілля, і Соломія стане княгинею Радовською. Мені байдуже, хто що скаже! Гроші роблять дива. Трохи підкупу та підроблених документів - і моя маленька пані стане знатного роду. Мені ніхто навіть слова не скаже... Тим паче, ми скоро поїдемо звідси... досить далеко і досить на довго.
- Ні! Ви не заберете Соломію! Я не дозволю!
У відповідь на мої крики князь лише розсміявся, а потім голосно покликав її: 
- Соломіє!!!
За стіною почулися кроки, за якими послідував скрип прочинених дверей. Коли вона зайшла в кабінет і я поглянув на неї, у мене перехопило подих. Навіть тьмяне світло свічок не могло приховати всього того жаху, що їй заподіяли. Вся її шия була у фіолетових синцях. Долоні були перев'язані тканиною, що просякла кров'ю. Та найжахливішим за все був її рот. Від кутиків губ ішли глибокі розрізи вздовж щік. Вони трохи підіймалися вгору, через що здавалося, наче її усмішка — зловісна пародія радості. Обидва розрізи були зшиті кустарним способом, грубими чорними нитками.
- Боже... Ви її вбиваєте. Ви повільно вбиваєте її! Відпустіть її нарешті! - перейшов я знову на крики. Я підбіг до неї але не наважився торкнутися. Її обличчя було гримасою болю. 
-Я її не тримаю, - спокійним самовдоволеним тоном відповів князь, продовжуючи перебирати папери на своєму столі. - Я дав їй вільну грамоту. Вона тепер вільна і може піти коли забажає. Питання в іншому: чи хоче вона піти? 
- Тобі краще піти Дем'яне, - заледве чутно промовила Соломія. - Я залишусь тут з ним. Він пообіцяв, що не чіпатиме тебе і пані Марію. Просто йди і не повертайся.  Забудь про мене. Прошу...
— Я не залишу тебе з цим монстром, — єдине, що я спромігся промовити. Я дивився на неї і розумів: вона жертвує собою заради мене. Так само як я розумів, що рано чи пізно Радовський просто її вб'є. Я не міг дозволити цьому статися. В той момент мене переповнювала лють і біль за мою Соломію. Я дістав заздалегідь приготований пістолет і вистрілив князю в спину. А далі — звук удару тіла об підлогу та переляканий крик моєї Соломії.