Розділ 6. Ераст

В маєтку було тихо. Всі ще спали коли я нарешті повернувся зі своєї поїздки. Всі, окрім моєї Соломії. Я приїхав верхи. Мій багаж ще не прибув. Мене не було майже рік. Майже рік я не бачив свою маленьку пані. Але я все ж спромігся знайти те, що я завзято шукав. Я пішов до неї не відразу. Мені потрібно було підкріпитися з дороги..., і я навіть знав ким.
- Моя маленька пані сумувала за мною? - прошепотів я з темряви до Соломії. Знайшов я її в бібліотеці, яку сам для неї і зробив. Я знав, що вона прокинеться рано і піде взяти книгу для ранкового читання в саду. Вона стояла біля книжкових полиць. Її волосся водоспадом хвиль спадало їй на плечі. Вона була прекрасна у своїй білій нічній сорочці. Моя маленька пані... Вона так захопилася вибором книги, що навіть не почула як я увійшов та поставив подарункову коробку для карелюшків на невеличкий столик при вході. Та коли я звернувся до неї, вона здригнулась всім тілом та різко обернулась до мене. - То ти сумувала за мною? - повторив я своє питання. - Ви хто?! - вигукнула перелякано вона, впираючись спиною в книжкові полиці. Я бачив переляк в її очах. Вона не спізнала мене...  спочатку. Я розумів що змінився, та все ж не на стільки сильно. Борода та вуса, які я носив вже багато років, зникли. Тепер у мене було чисте поголене обличчя. Я став молодшим на десять років і у мене зникла сивина. Звісно, за це мені доведеться розплачуватись решту свого життя та заради Соломії я був готовий на все. Я все не міг дочекатися коли перетворю і її на вампіра і ми зможемо бути разом цілу вічність. Та спочатку мені потрібно було дещо зробити аби моя маленька пані зрозуміла, що моє слово - закон.- Пане, це ви? - почало приходити до неї впізнанння. - Не може бути... Але як? Чому?Я дивився на неї не відриваючи очей.- У мене є для тебе невеличкий подарунок, - поправив я криваві манжети своєї сорочки, які визирали з рукавів мого плаща. - Він знаходиться в коробці. Відкрий.Мій голос звучав не проханням а наказом. Вона це знала, тож не забарилася і відкрила коробку. Її крик жаху заповнив всю бібліотеку. А я лише посміхнувся. В коробці лежала закривавлега голова  старої жінки яка працювала умене на кухні роками. - Тітонько Василино?! Чому? За що? - питала мене Соломія з жахом та гнівом у своїх чарівних чорних очах. Її дихання було важким а руки тряслись.- Я трохи зголоднів в дорозі і мені треба було перекусити. А ким ще можна перекусити, як не старою тварюкою яка постачала моїй маленькій пані спеціальні трави аби вона не понесла від мене дитину. Звідки мені це відомо? - продовжив свою промову я підійшовши до неї впритул. - Мені весь час писав мій управитель, Богдан Іванович, про всі події, що відбувалися у маєтьку. Адже сама ти мені не писала. Ти була така "зайнята" навчанням! Він писав мені про твої, так звані, "заняття". Доречі, - почав я поволі намотували її волосся собі на кулак, - зіграй мені. Я хочу почути як ти тут "з користю" проводила час! Покажи мені, чого ти навчилася поки мене не було, моя маленька пані. Я потягнув її за волосся і посадив за фортепіано яке, за моїм наказом, перемістили в бібліотеку перед моїм від'їздом. Соломія пахла весною і травами,  а ще одним наглим виродком який посмів її торкнутися. Посмів торкнутися моєї власності! Бісів вчитель! Вона смерділа їншим чоловіком. Саме це вивело мене з себе. Як же мені було боляче в той момент... Від неї йшов сморід зради. Я відпустив її волосся і нахилився до неї.- Зіграй мені щось, - наказав я їй. - Покажи мені чого ти навчилася поки мене не було в маєтку. Тільки не забувай про посмішку. Посміхайся... Давай! Це дуже важливо. Бо як тільки ти перестанеш посміхатися, мені доведеться самому прикрасити твоє обличчя посмішкою. Я тобі це обіцяю, моя кохана Соломіє.І вона дійсно грала та посміхалася. Повітря заповнила чарівна мелодія яку вона віртуозно грала. Її тендітні пальчики граційно торкалися клавіш. Це було неперевершено... допоки я не захлопнув кришку фортепіано. Різко і сильно. Я зробив  це кілька разів підряд. Я чув хрускіт її кісток і бачив кров, та вже не міг зупинитися. Соломія аж скавчала від болю. Всеж я добився бажаного - посмішка зійшла з її обличчя. - Я тобі казав, що буде якщо ти перестанеш посміхатися, - промовив я, та дістав прихований у чоботі свій мисливський ніж. Я виконав свою обіцянку. Моя Соломія так ні разу і не заплакала.