.

Якщо вже судилося померти, то хоча б виглядати треба чудово, я вже мовчу про те, щоб з гордістю прийняти свою долю.

Прокинувшись, я різко схопилася від променя сонця, що потрапив мені в очі, який відбився від поверхні дзеркала. "Ех, незабаром і цього у мене не буде!" — прикра думка промайнула в моєму ще сонному мозку.

Примарафетившись, одягла на себе маленьку корону, інкрустовану червоними, як кров, рубінами і вкрапленнями блискучих алмазів. Спустившись мармуровими сходами, зайшла в їдальню, в якій, до речі, вже снідав мій улюблений татко, за сумісництвом король Вільям Другий, правитель усього Середземномор'я. Помітивши мій прихід, він скочив із-за столу і помчав прямісінько в мою сторону, налетівши на мене і мало не повалив з ніг.

— Доброго ранку, моя рідна. Як спалося? — проводжаючи мене до столу, буркнув батько. - Я так радий, що ти погодилася на це!

— Можна подумати, мене питали? — сідаючи поруч із ним, обурено відповіла я і дала знак слузі наповнити мій кубок.

— Не починай, Зафрино, адже ми вже все обговорили. Ти ж розумієш, я не маю іншого виходу... Зрештою, це на благо країни!

— А про мій добробут хтось подбає? — відпивши з кубка, почала жувати свій сніданок, бо так я буду впевнена, що не наговорю жодної гидоти.

— Так, розмова закінчена! — Стукнув кулаком по столу король. — Мені самому не легше від цього рішення, але що вдієш…

— Що вдієш, що вдієш? Збереш армію і вб'єш цього, от і все! — «Ну ось, бовкнула… Чим би рота ще зайняти? О, виноградинко, мабуть, треба ще штук сім у рот запхнути, щоб напевно заткнутися».

— Досить, Зафрино, ти вже не маленька і маєш розуміти.

Фиркнувши так, щоб виноград не випав з рота, я почала ретельно його пережовувати, при цьому намагаючись не дивитися в бік батька. Доївши нарешті свій сніданок, попрямувала до своєї кімнати. Вийшовши на веранду, я почала милуватися краєвидами, які відкривалися мені, варто було тільки ступити на неї. Поля тяглися на багато миль вдалину, а біля горизонту височіли величні гори, що лякали своєю неприступністю та суворістю. «Але саме там мені доведеться прожити все життя з крилатим монстром, якщо пощастить, звичайно. Чорт смикнув мого тата укласти договір з цим драконом! Подумаєш, прилітав би щомісяця, та забирав собі у вигляді данини то пару овець чи корів, то когось із придворних. Подумаєш, що занепад, можна було б домовитись і на одну одиницю худоби на місяць. Ну а що?! Та люди готові горлянку перегризти, аби потрапити до придворних! До речі, непогано було б влаштувати змагання за місця при дворі, а полеглими відкупитися від крилатого мучителя».

Повіяв легкий вітерець, і, підкоряючись моменту, я підставила обличчя під прохолодні струмені повітря, заплющуючи очі. Стоячи так довго, я й не помітила, як думками повернулася на тиждень тому. Тоді все було по-іншому, тоді я ще мала шанс залишитися в живих…

***

Сонце стояло в зеніті, а я сиділа в бібліотеці над черговою захоплюючою книгою. Петлі масивних дерев'яних дверей рипнули і на порозі з'явився батько, ось тільки його вираз обличчя не обіцяв нічого доброго.

— Зафрино, мені треба з тобою поговорити, — сказав татко, проходячи всередину приміщення і зачиняючи за собою двері. — Це стосується долі нашого королівства.

— Я слухаю, — слухняно відклавши книгу, подивилась у повні паніки зелені очі.

— Ти ж знаєш, що в нас не головна домовленість з Аберфордом щодо миру і спокою, — сивий чоловік зам'явся, але взявши себе в руки, продовжив: — Отож, мені доповіли, що якщо ми ще хоч рік розплачуватимемося з ним так , як ми робили це раніше, то на нас чекає занепад…

— Чого ви хилите? — Незрозуміло подивилася я на нього.

— Кілька днів тому я зустрічався з Аберфордом, — побачивши вираз мого обличчя, батько поспішно продовжив. — зрозуміло поза королівським двором, вважай майже на кордоні з нашими володіннями, а вони, якщо ти пам'ятаєш, не малі.

— Ближче до суті, будь ласка, — з кожною секундою цієї розмови паніка всередині мене наростала.

— Отож, — прокашлявся. — Ми прийшли до єдино вірного рішення, так би мовити мирного договору назавжди.

— Я так розумію за певних умов.

— Цілком вірно, — знову зам'явся батько.

— І?.. — не витримала я.

— Зафрино! — вигукнув батько і навіть підвівся з крісла. — Не перебивай мене, мені й так нелегко. Так ось, — а він повторюється, значить справи зовсім погані. — договір вважатиметься справжнім і відповідно дотримуватиметься лише якщо я віддам йому тебе.

— Що? — пискнула я. Здається, мій слух мене підводить. — Віддати мене йому в обмін на вічний мир? — голос сам собою підвищувався, а я, схопившись із крісла, почала ходити туди-сюди. — Я сподіваюся, ви не погодилися? Адже ми не можемо бути впевнені, що він дотримається обіцянки!

— Дракони завжди вірні своєму слову, — цим він підтвердив мій здогад.

— Ви погодилися! — невірячи дивилася на свого батька. — Не можу повірити, як ви могли? Невже немає іншого виходу?

— Аберфорд поставив чітку умову, — зітхнув батько й подався на вихід із бібліотеки. — Вибач.

— І це все, що ви можете сказати? Банальне пробач! — сльози градом котилися з очей, заважаючи дивитися зраднику в обличчя. — Будьте прокляті! — вигукнула я і кинулася геть із кімнати до себе.

— Зафрино, стій! — кричав навздогін батько, але я вже була далеко від нього.

На підготовку всіх формальностей виділявся тиждень, який я хотіла провести під замком, відмовляючись від їжі. Але вистачило мене до першої голодної непритомності, а трапився він на четвертий день мого самітництва. З того моменту служниці безперервно слідкували за мною і вдень, і вночі за наказом короля.

Від служниць я довідалася, вірніше підслухала їхні плітки, що в сусідніх королівствах миру досягали таким самим способом, тільки там віддали принців, бо принцес у них, на жаль, не було. І народ казав, що якщо нещасним не пощастило втекти, їх відразу перетворювали на статуї з чистого золота.