Майбутня спецоперація

Я розкладала речі. Карантин скінчився, а тому завтра до школи. На щастя, мій дідусь буде проводити урок з техніки безпеки та інше. Я завжди раділа, коли тихими вечорами він розповідав історії зі своєї роботи. Адже бути детективом доволі класно! Я обожнюю ці серіали про дівчат-детективів. Вони там такі безстрашні! Я б теж хотіла такою бути...

Щодо скелета русалки... Усе погано! Коли ми повернулися, то відчинила гараж і... Той скелет з'їв пес. Пізніше виявилося, що він був не русалки. Якась риба, а ще несправжні кістки, від манекена( ті, що показують на уроках біології). Вася засмутився, а я ні. Спочатку не вірила в усю цю вигадку. Хоча премію за знахідку хотіла б мати...

Вранці зібрала портфель. По новинах повідомили, що деяких людей з банди лиходіїв заарештували. Але вони не хочуть нічого казати.

Дорога до школи була слизькою. Я ледь не впала. Сонечко посміхнулося мені, а я йому. Вася зустрів мене з радісними вигуками. Я удавала, що вчорашньої розмови не було.

-Це тобі,- хлопець простягнув квіти,- вони тобі личать.

Я кивнула і пішла вперед. Степовий побіг за мною. Ми сіли на свої місця. Анна блиснула на мене своїми очима.

-Звідки квіточки? - посміхнулась вона.

- І не питай! Знайшла на свою голову Ромео.

Вона кивнула, і знов посміхнулась. Почався урок. Дідусь разом з вчителем зайшов до класу. Чомусь, виглядав стривоженим.

-Добрий ранок, діти. Як ся маєте? - спитав з посмішкою дід.

-Добре! Спати хочемо! Історії!- загорлав клас.

Дмитрій Володимирович почав заспокоювати клас.

-Тоді клас у ваших руках,- розвернувся Дмитрій Володимирович,- Бувайте.

Дідусь сів на стілець, але не починав свої історії з роботи. Він дістав якийсь підручник, погортав. Далі заглянув у телефон.

-В мене до вас справа. Після уроку залиштеся ті, хто не боїться зі мною попрацювати. Мені потрібен буде ще дозвіл батьків.

В мене запалали очі. Звісно, після уроку я підійшла до дідуся. Він роздивлявся дітей, не помічаючи мене. Позаду стояли Макс- товстенький хлопчик з булочкою, Марія- дівчина з багатої родини, Дмитро- хлопець з проблемою серця, і я. А! Ще Вася, як група підтримки.

-Макс? Пробач, хлопче, але для цієї операції ти не підходиш.

Хлопець пішов. Але зовсім не обурився.

-А ти з багатої родини?- спитав дідусь Марію.

-Так.

-Тоді теж ні. О! Хлопче, а ти як?

-Проблема з серцем.

-Та ну щоб тебе! Тоді... зостається...- він оглянув клас.

-Дідусю! - викрикнула я.

-Онуч, я не можу.Твоя мама мені вуха повідкручує!

-А ми їй ні слова. Я не відома, непримітна, звичайна. І у мене немає ніяких проблем зі здоров'ям!

Дідусь почухав підборіддя.

-Твій дідусь правий. Не для дівчат це. А як щось станеться?- втрутився Василь Степовий.

-А ти мовчи!- показала язика.

Він відвернувся. Було видно, як посміхається.

-Ну добре! Добре! От тільки...

-Мама не дізнається.

От і вирішили. Деякі уроки мені дозволили не відвідувати. Адже треба було б ще тренуватися. Це було доволі складно. Я старалася і виконувала усе, що скажуть. Мама нічого не знала.

-Як школа?- спитала одного вечора мама, дивлячись телевізор з батьком.

-Та нічого.

-Ти почала так заморюватися. Щось зі школою? Дев'ятий клас доволі складний,так?

Я кивнула. Хай думає, що втомлююсь через школу.

У двері постукали. Я відчинила. До нас зайшла тітка Меліса. Я посміхнулась. Хотіла розпитати в неї про дзеркало.

-Я по сіль,- почухала потилицю тітка.

-Добре, зараз.

Я швиденько принесла сіль, і... дзеркало. Ну а що?

-Невже...- вона узяла дзеркало та почала крутити у руцях,- Звідки воно в тебе?

-Одна бабуся віддала.

Дівчина довго розглядала дзеркальце. Вона зі строгим виразом обличчя поглянула на мене.

-Воно тобі ще знадобиться. А де сіль?- ніби розмови про дивну річ і не було.

-Ось.

Меліса посміхнулася. Вона постукала мене по плечу і сказала:

-Подорож у часі доволі цікава. Бувай! - і пішла.

Але навіщо мені подорожувати у часі? Чи реально я б змогла це зробити? Дивно...

Наступного дня мені вже спало на думку подорожування у часі. А от як було. Я сиділа собі за партою, і мріяла, щоб Ксенія( моя вчителька з бойових мистецтв, яку найняв дідусь) забула про моє існування. Але цього не сталось... Вона подзвонила вранці, та нагадала про сьогоднішню зустріч. Звісно, батькам ані чичирк.

Та до класу залітають мої однокласники. І знов сварка. Вчитель сів за стіл. Він закрив руками обличчя. Але мої однолітки не спинялися.

-Що на цей раз?- спитав вчитель.

-Це все вони! - кричали Марія та Макс, а також хтось ще.

-Що?! Та це ВИ винні! - не зупинялись інші.

Щоб вам було легше зрозуміти, поясню. Наш клас розділено на дві групи. І кожен раз ці дві компанії сваряться між собою. Я з Анною та Васьою знаходимось на середині. Чесно кажучи, бо не знаємо чому саме почався початковий конфлікт. Я прийшла з Анною сюди тільки в п'ятому класі, а сутички вже були тоді. Вася перейшов з шостого, тому теж не в курсі.

Ми типу якнайспокійніші. От тільки це починає бісити. І страшенно бісити!

Після уроку я та мої друзі( Вася та Анна) зібралися до їдальні. Степовий перебирав кашу. Я дивилася у вікно.

-Ви думаєте про те, що і я?- спитала я.

-Так, каша жахлива! - вигукнув Вася.

-Я не про це. Подорож у часі! Ми повинні довідатися, чому наші однокласники сваряться.

-Ти реально віриш в цю брехню?- спитала Анна. В цей час Вася рився в телефоні.

-Дивіться!- вигукнув він.- Це ж та бабця. От тільки вона померла ще... дуже давно.

Я підштовхнула Аню.

-Ну що? А таке буває?

Вона знизала плечима.

-Чудеса справді бувають.

От і вирішили. От тільки Аню треба лишити. А то що як нас в розшук оголосять?