Любов , чи насмішка ?

Я стояла під сходинками та чекала Іллю. Він зостався у класі,бо переписував тест.Вже пройшло сорок хвилин.В мене заніміли ноги,тому я присіла на сходинки та продовжувала чекати. 

-Ну де ж ти,мій Ілля?-бубоніла собі під ніс.

Його все не було... А якщо він не знає,що писати у тесті? Потрібно тоді йому підкинути правильні відповіді.А якщо мене спіймають? А в нас такий злий директор! А якщо він втратив свідомість через важкі завдання.О ні!Тоді йому потрібно....

На мене почала поглядати прибиральниця.Вона потерла собі носа та продовжила свою роботу.

-Кого чекаєш? Уроки давно скінчились,-запитала в мене.

-Я...я чекаю товариша!

-Товариша?Якого це ?-запитувала жінка із зацікавленістю .

-Іллю Юрченка,-я опустила очі та подивилася на підлогу. Чомусь стало соромно.

-Того хлопака?Так він п'ять хвилин тому пішов додому.З дівчиною якоюсь. Напевно, з твого класу.

Як? Ілля? А я його тут чекаю.Він ж казав,що ми разом підемо додому!Невже.... На очах блиснули сльози.Я побігла на вулицю. Шукати його.

Під березою стояли двоє людей.Ілля та...Марія?! Не може бути. Ні,я знаю,що Марія-красуня школи,але щоб Ілля мене обдурив та пішов з нею на побачення!Цього не може бути.

-Ілля!-закричала я.

Від того,що сталось я оторопіла. Хлопець побачивши мене побіг. Він узяв Марію за руку та почав тікати.Вони сміялись,раділи.Я ледве не плакала.Посміятись з мене захотів?Але навіщо? На-ві-що?!

Ілля подобався мені з п'ятого класу.Саме тоді я перейшла разом з Катею до цієї школи. Коли я його тільки побачила,то закохалася.З першого погляду.Я не показувала своєї симпатії,але ми доволі гарно ладили.Розмовляли, веселилися,ходили разом додому.От тільки у восьмому почали менше проводити разом час...

На очах текли сльози. Я сіла на лавку та чекала,поки піде дощ.Тоді я піду,вся мокра та заплакана,додому.Як у кіно. Але дощу не було. Навпаки світило сонце.

-От коли мені сумно може піти дощ?!-я прокричала це,а потім знов заплакала.

Хтось підійшов до мене та постукав по спині.Я обернулася.На мене дивилися жовті кульбабки.Я з дитинства обожнюю їх.Такі звичайненькі,але такі особливі.Я взяла їх до рук та подивилася угору. Там стояв Романюк. 

-Щось сталось?Чому плачеш?-запитав він .

Я не витримала.Розплакавшись та витираючи сльози розповіла усе.Він обійняв мене.Ми так сиділи хвилин десять.Потім я заспокоїлась.

-Мамо дивися !-закричала дівчинка,рочків сім .

-От бачиш,це молода пара.Як ти у книжці читала про принцесу та принца.

-Я теж хочу собі чоловіка !- з радістю вигукнула дівчинка.

Я аж оторопіла.Відсіла від Дениса.Затамувала тиша.Я побачила,як Романюк почервонів, тому я підвелася та нічого іншого не придумавши,вирішила втекти.Денис дивився мені услід,мовчки сидячи та роздивляючись усе навкруги.

-Уляна ... що ж ти робиш з мене?Коваленко Уляна ... навіщо закохуєш у себе звичайного хлопця ?-тихенько промовив Денис .

Дякую,Денисе. Дякую,що підтримав.Можливо, ми зможемо потоваришувати. Бачу,що ти не такий вже і поганий .....

***

Я стояла під будинком тітки Марини.Було тяжко заходити туди першою,але Романюк підбадьорував мене.Стало легше. Я переступила через поріг.Почувся голос жінки.Вона закликала нас зайти.Важко,але потрібно попросити пробачення. Що ж сталося?Скоро дізнаєтеся.Попросити пробачення іноді важко,але це героїчний вчинок.Це робити легше,коли з тобою вірний товариш.