Основна частина

Сниться мені, що я першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці нове, ще незвичне коричневе платтечко з білим комірцем. Білий фартушок, поряд нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та в косу лінійку, з книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, з коробочкою кольорових олівців - моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх олівців тільки дев'ять в коробочці, а в мене - дванадцять. Я замальовую ними в альбомі для малювання листочки і метеликів. Жовтим, зеленим, червоним, цегловим. Мені це так подобається! Не те що писати. Від того писання всі руки мої в чорнилі. Не відмиваються, скільки мати не тре їх під водою з милом.

Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому аж до школи.

А поки що мати розчесує мені заплутане і неслухняне волосся, заплітає дві коси. Трохи смикає і мені боляче, але терплю, бо зараз причепить на коси два великих білих банти, які будуть теліпатися по моїй спині, по грудях, аж поки не прийду зі школи. Мені з цими бантами так гарно, так хороше, що я готова тільки ради них ходити до школи щодня, навіть в неділю. Хоча, ще заради нових подружок, багряного кленового листу, моїх кольорових олівців, заради моєї вчительки Валентини Василівни, яка вчить нас писати палички і кружечки, заради дзвоника, що так голосно, так дзвінко, так радісно кличе нас на уроки і перерви.

- Уляно, збирайся хутчіше, бо запізнишся. Он уже всі пішли, тільки ти баришся, - це батько зайшов у хату.

- Та біжу, - кажу - біжу вже, не запізнюся.

І просинаюся, щаслива від побачення з дитинством, школою і живими ще батьками.

Живу тепер в Італії. Звикла вже до чужини, і тут мені добре. Але не з доброї волі сюди потрапила - життя заставило.

Щоб мене зрозуміти, треба здалеку почати, з тих самих часів, які часто мені згадуються, сняться тут в Італії, в містечку Кальярі, що на Сардинії.

Заміж я вийшла рано, одразу після 10-го класу. Васька Перебойчук з сусіднього села  запав на мене ще у класі восьмому чи дев'ятому, як тільки почали ходити на шкільні вечори. На тих вечорах після урочистої частини з віршами і промовами на честь чергового комуністичного свята дозволялися танці для старшокласників. Хлопці вперше притискались до дівчат під  пісні Алли Пугачової, а після вечірки проводжали їх додому. Васька проводжав мене з першого вечора і до самого випускного.

Під нашими липами, які посадив ще мій дід, Васька поліз до мене цілуватися, і хоч як я не пручалася, таки поцілував.  А потім цілувалися ми з ним щовечора, поки мати не зажене в хату та не насварить. З тих поцілунків народилася в нас Люська. Через дев'ять місяців після шкільного випускного. Піддалася я Васьці, завагітніла, та й поженились.

Як Люсці сповнилося рік, здала її матері, а сама пішла в Луцьк на меланжевий комбінат ткалею. Гроші треба було заробляти. Бо в селі за каторжну роботу на буряках чи на фермі платили копійки. Вся молодь тоді втікала у місто, хоч місто приймало нас, сільських, тільки на дуже важкі та шкідливі роботи. Але хоча б гроші і гуртожиток давали.

Васька теж зі мною перебрався у Луцьк, пішов на залізобетонний комбінат. Гуртожиток мені дали в одному місці, а Васьці – в іншому. Разом жити ніяк не виходило. Після роботи приходив мій чоловік до мене в гості. В гуртожиток мій, жіночий, його, як і всіх інших чоловіків, не пускали. Тож викликав мене через дівчат, що заходили з вулиці, називав номер кімнати та просив, щоб покликали Уляну. Дівчата передавали мені, тоді я швидко збиралася, чепурилася та виходила до Васька. Гуляли цілий вечір по Луцьку, як нежонаті.

Влітку в парк, до фонтану в центрі міста. А коли ставали холода, то дітися не було куди, хоч плач. Часто терлися по чужих під'їздах, як підлітки. Бувало ходили в кіно, там тепло і затишно, але грошей не настачишся. А треба щось купити вдягнутися, чи їсти, іграшок чи хоч якихось подарунків для нашої Люськи. Бо щоп'ятниці ми вирушали до себе в село, а вже в неділю ввечері назад до Луцька.

Ото й було подружнього життя, що вихідні в нашому селі. Та молодість брала верх над усіма негараздами, були щасливі, були захоплені один одним, нашою Люською. Нам було добре жити у місті, де не було грязюки, калюж, була тепла вода і не треба було топити дровами чи вугіллям, не треба щодня носити воду, виносити попіл, кормити та поїти скотину, ходити в холоднечу і слякоту за всіма потребами на вулицю. У місті після села неначе кожен день свято. Чиста одежа, асфальт, навкруги всі праздні люди, що не заклопотані роботою з ранку до смерканку, а відпрацюють 8 годин - та гуляють собі як хочуть. Чи то п'ють пиво, чи йдуть в театр, кіно, на танці, на футбол чи просто просиджують біля телевізора годинами.

В селі цього не було і не могло бути, тут треба було робити день і ніч, щоб жити, щоб мати що їсти. І все те задарма.

По правді казати і в селі, в колгоспі, деякі люди мали непогані заробітки. Голова колгоспу чи бригадир, агроном чи бухгалтер. Але на те вони начальство, їх, треба сказати, мало, та й до їхнього клану не впрешся. Далеко не кожному можливо. Заробляти могли добре і доярки, комбайнери, трактористи. Але треба побачити хоч раз того комбайнера, який відпрацював у жнива годин 13 - 14 на жарі, у пилюці. Як вилізе з кабіни комбайна, тільки очі видно як блищать, а все інше в темному шарі пилюки та кіптяви. Або візьміть доярку. Щодня без свята і вихідних, встає о-пів-на-п'яту та видоює руками 15-20 корів тричі на день, а остання дійка вже коли темно. Натягається відер і бідонів з молоком, а взимку оберемків соломи і купи силосу, що руки не може підняти.