Без права на відстрочку

— Ну що, королево, яка ваша відповідь? — по паузі запитав де Дриль.

Леді глипнула на нього з-під лоба, вже не ховаючи зневаги.

— А навіщо тобі потрібна моя відповідь, негіднику? — кинула жінка.

Кардинал кахикнув. Його щоки почервоніли від гніву, але лице було незворушним. Леді Габіон явно була йому не по зубах, та він вирішив не здаватись.

— Моя панно, ну за кого ви мене приймаєте? — запитав де Дриль, дивлячись кудись у сторону. — Я ж не розбійник якийсь…

— «Не розбійник»? — аж розреготалась Габіон. — Аха-ха-ха! По-вашому, було доброчесно впертись в бальну залу палацу Пар Де Кету, схопити мене, як каторжницю якусь, запхнути в карету? І потім ще й тримати мене у темниці? Кардинале! Добродію! Ви навіть для годиться не висунули мені бодай якесь звинувачення!

— Моя королево… — з притиском мовив де Дриль. — У вашому випадку зайва юридична тяганина не потрібна. Ви і так вже на ешафоті. По-перше, ви — жінка. Жінки з народження грішні. По-друге, ви жінка короля. Якого вже немає з нами…

— Будь ти проклятий, підлотнику! — закричала на весь сад жінка. — Це ти його вбив! Що, думаєш, я не знаю? Всі знають! Що ви давно копаєте під королівську сім’ю, аби просто прибрати конкурентів на владу! Ні про який Обов’язок, ні про які чесноти та віру не йдеться! Цим навіть не пахне! Зате пахне парфумами! Дорогою тканиною! А він коштовностей на пальцях аж око сліпне! На ваших пальцях, кардинале, на ваших!

Де Дриль аж рота відкрив. Він вперше не знав, що сказати. Тому, замість відповіді, повернувся до монастиря і комусь махнув рукою. Враз важкі дубові двері головного входу стали поволі відчинятись, і у сад спішно вискочила групка осіб. На всіх був однаковий чорний цупкий одяг, а обличчя закривали маски, також чорні. Габіон помітила на масках вигравіювані сріблом дві літери — «ДД».

«Посіпаки кардинала… — похололо в неї все всередині. — І що зі мною тепер буде?».

Коли невідомі наблизились, де Дриль підізвав одного — невисокого, в просторому одязі — і щось тихо сказав йому мало не на саме вухо. Незнайомець коротко кивнув головою і одним рухом голови показав своїм підопічним на леді. Та не зчулась, як її обступили з усіх сторін і чиїсь пальці цупко і боляче вчепились в її руки.

— Пустіть, пропадли, як ви смієте чіпати мене своїми брудними руками? — засичала Габіон, звиваючись, як змія.

— Моя королево, руки в цих добродіїв найчистіші з чистіших… — надмірно й театрально мовив кардинал, підходячи. — Бо це, як ви самі здогадались, мої вірні помічники…

— Ну так, звісно! — не припиняла пручатись жінка. — Хто ж іще може нападати гуртом на беззахисну жінку?

— Королево, припиніть марнувати свої сили, вам не втекти… — сказав де Дриль. — Зараз у вас — останній шанс. Я хочу, поки ми ще в цьому чудовому, пропахлому волею саду, почути від вас ваше останнє слово — ви згодні бути моєю? Але… — і кардинал приклав свій сухий вказівний палець до своїх тонких губ, — не поспішайте… Подумайте. У вас є трошки часу. І зважте: це ваш останній шанс. Більше я вас питати не буду. Ви зараз без шансу втекти, часу на свій варіант чи права на відстрочку від Обов’язку, можливості, зрештою, напустити туману. Бачите, я чиню справедливо. Я даю вам шанс. Тепер — ваш хід. Кажіть: ви готові бути мою?

Леді Габіон, на мить безсило повиснувши на руках охоронців, раптово вирвалась і, де Дриль не встиг навіть оком змигнути, як жінка з усього маху вліпила йому ляпаса. Удар вийшов сильнішим, ніж можна було очікувати — кардинал не втримався і, заточившись, упав на гравій, а хтось зі слуг навіть мимоволі схвально присвиснув, оцінивши технічність і силу удару.

— Ось тобі моя відповідь! — сухо кинула леді Габіон. — Від мене. Від Міста. Від мого чоловіка. Від усіх мешканців Західних Земель, яких ви та ваші бузувіри щодня ловите на вулицях і тягнете у свій монастир, який ви давно перетворили на катівню і бурдей. Але я не скажу вам «ні»! Я скажу вам «ідіть к бісу»! Втім, ви і так без мене з ним скоро зустрінетесь.

Кардинал вислухав це мовчки. Він незграбно став на ноги, обтрусив пилюку і рухом показав охоронцям на ворота монастиря. Леді підхопило відразу кілька рук і потягнуло в темний коридор, і хтось вже зав’язував їй очі. Останнє, що бачила жінка, — чиїсь руки, плечі, лікті і з десяток очей. На мить їй здалось, що одні очі вона вже десь бачила.