«Будьте моєю..»

— Моя пропозиція, може, видатись вам дивною. І навіть такою, що не підходить моїй посаді. Але… не акцентуйте на цьому уваги. Дивіться на сад. Думайте про сад. І тримайте в голові той факт, що з цього саду може вийти будь-хто і будь-коли.

І де Дриль замовк, струшуючи з жустокору неіснуючий бруд.

Леді відчула, що їй бракує дихання. Вона чудово розуміла, на що кардинал натякав.

«Або вічна в’язниця в ім’я Обов’язку… Або життя на свободі і без душі… — калатала думка в її голові. — Хоча, може, я помиляюсь? Може, де Дриль щось інше хоче сказати…»

— Я бачу, ви готові, моя панно, — немов з пітьми, озвався кардинал. — Готові мене вислухати.

Він ступив кілька великих кроків, і ось він стояв майже впритул. На якусь долю секунди жінки це збило з пантелику, але вона жодним мускулом не виказала своє збентеження.

«Це — частина Обов’язку. Кардинал мене випробовує…»

Де Дриль усміхнувся самими куточками губ, єхидно, підло.

«І я маю це пройти…»

— Моя королево, моя пропозиція коротка, як пообідня молитва, але лаконічна, як удар блискавки, — і де Дриль нахилив голову до жінки: — Я пропоную вам бути моєю…

Леді відсахнулась. Вона змусила це зробити, бо кілька миттєвостей тому вже здогадалась, що кардинал скаже саме це.

— Ваша святосте! — обурливо кинула Габіон. — Як ви … як ви смієте таке мені пропонувати?

— Я ж попереджав, що моя пропозиція не зовсім пасуватиме моїй посаді.

— Ви взагалі себе зі сторони чуєте? — не вгавала жінка. — Що б ви сказали, коли б дізнались, що хтось з верхівки Святої Церкви, душу якого було обрано для Вічного Спасіння, підходить до жінки з такими мерзенними, бридкими пропозиціями?

Леді відчула, що тепер гнів по-справжньому переповнював її. І не лише із-за слів кардинала. Найбільше жахав його вигляд — спокійний і незворушний. Здавалось, він стоїть на недільній службі десь в Акроні і за мить виголосить притчу про чесноти і шлях до Бога.

— Моя королево, і я знову вражений вашою кмітливістю, — аж клацнув пальцями де Дриль. — Ви зекономили нам час, тим самим позбавивши мене не надто зручного, безкінечно довгого і обережного поточнення моєї озвученої раніше пропозиції. Леді, я в захваті і кажу вам браво!

— Облиште цей вертеп! — холодно кинула жінка. — Який, до того ж, наскрізь брехливий. Я не знаю, що конкретно ви пропонуєте, зрозуміли?

— Чому ви так тоді розгнівались? — запитав кардинал.

— Ви дійсно хочете знати?

— Так, буду дуже вдячний за відповідь.

— Сказати прямо?

— Тільки прямо, моя леді, вам не слід шукати обхідних стежок, коли відкрита головна дорога.

Тут вже леді єхидно усміхнулась:

— Ну прямо так прямо… — мовила вона тихим, але рівним голосом. — Слухайте. Я розгнівалась, бо ви — нікчемний, підступний боягуз, який замість того, щоби читати молитви, допомагати нужденним, в смиренності служити Богу… замість цього він! тринькає казну на дорогі парфуми, одяг, їжу. І все інше, проти чого ви протестуєте. На публіку, звісно.

Кардинал на мить аж дар мови втратив. А потім вибухнув сміхом. Жінка злякано вирячила на нього очі, де Дриль же кинув на неї погляд і розреготався ще сильніше. Він розійшовся так, що не міг зупинитись, сміх став душити його. Кардинал, махаючи руками, ніби намагаючись відігнати сміх, став кашляти, терти сльози, але раптом, мов за помахом руки, стих і миттєво повернувся у свій попередній, холодно-зверхній стан, ніби скинувши маску.

«Яка ж страшна людина…» — подумала леді.

— Ну раз ми взялись говорити прямо, то і я з радістю доєднаюсь до цієї гри! — врочисто мовив де Дриль. — Так, моя королево, я прошу вас стати моєю. Ким ви будете? Ну, скажімо, моєю компаньйонкою. Так, у Статуті Церкви такої посади немає, та хіба ми такі з вами бюрократи, щоби кожен наш крок узгоджувати зі Статутом, до того ж написаним сотні років тому? Часи змінюються, і ми, священнослужителі, змінюємось з ним, намагаючись не відступати…

— Що я маю робити? — перебила його леді.

— Все, моя панно.

— Абсолютно.

— Так, абс… Ох, мені не подобається це слово… — і кардинал аж поморщився. — «Абсолютно»… Ніби в якомусь указі чи проповіді, бе! Давайте хай буде просто «все».

— І що це «все»?

— Все, що я вас попрошу.

— І навіть… — леді не могла закінчити фразу.

— Так, моя королева, навіть це, — кивнув головою кардинал, швидко пробігшись очима по тілу жінки.

— Але ж… — ковтнула слину жінка. — У вас же обітниця безшлюбності?

— Вибачте, але шлюб я вам не пропоную, — награно-серйозно мовив кардинал. — Ми просто будемо інколи… зустрічатись.

— Сволота… — самими губами протягнула жінка. — Яка ж ти сволота…

— Я розумію ваш гнів і зовсім на вас не серджусь… — сказав де Дриль. — Тим більше, мушу вас заспокоїти, це буде ваш не єдиний обов’язок. Інколи мені просто потрібен слухач. Поговорити, наприклад. У вас це чудово виходить, інколи аж занадто. Також будете слухати мої вірші. Я — людина багатогранна і маю певні, нехай і скромні успіхи у віршуванні. Що ще? Готувати вмієте? Якщо що, я подбаю, аби вам надали уроки. Я люблю, аби мені готувала людина не з вулиці. Продукти з мене. Ну що скажете?