Останній ковток свободи

Охоронець, грубо і боляче схопивши леді за руку, вивів (не вивів — витягнув!) її з камери і, щось бубонячи собі під ніс, зав’язав очі жінці шматком якоїсь тканини.

Як не дивно, але як тільки Габіон оповила темрява, всередині дещо відлягло. Бо леді відчула, наскільки м’якою і витонченою була та тканина. Це був не якийсь шматок ганчірки, який кілька днів гнив у смердючій кишені цього неотесаного охоронця. Ця накидка була дорожча ніж все його життя. Леді спочатку не могла визначити, який матеріал враз сховав від неї нехай і тускле, але все ж світло тюремного коридору. Гм… Для шовку надто грубо. Двонитка? Ні, тоді б голову ніби металевим обручом здавило. Тіар? Але чи можна його дістати зараз на Західних Землях?

У будь-якому разі це була річ не з цього напівпідземного, пропахлого щурячим послідом, задушливим потом і гаром смолоскипів склепу. Це була річ з вищого, майже божественного світу.

Леді зрозуміла: це була накидка кардинала. Дорогий матеріал не міг належати тюремнику. До того ж тканина злегка пахла парфумами, які леді вловила лише, коли відчула, що її ноги торкаються східців. Жінка йшла вгору, повільно, намацуючи кожен крок і, незважаючи на скрипучі, рвані команди охоронця, який кудись поспішав, вдихала тонкі нотки цитрини, деревної смоли та свіжої шкіри.

Духмяні запахи різали ніс — вони віщували зустріч з лихом, і їхній обволікаючий аромат зараз скидався на задуху алергіка, прикутого на безмежному квітковому полі.

***

Спочатку леді почула голос. Який уже ніколи не забудеш.

—  Ну що, ви подумали?

Леді, все ще стоячи в повній темряві, поворушила лобом, але накидка сиділа міцно, не зрушивши ні на дюйм — охоронець, очевидно, мав гарний досвід у зав’язуванні очей.

—  Ваша святосте, ви не дали мені ніякої поживи для роздумів…

—  Ви мали достатньо часу, — наставницьки зазначив кардинал. — У вас було все життя для роздумів.

—  Стосовно цього, що ви маєте на увазі, то моя відповідь ніяк не залежить від моїх думок, бо не в силах я навіть мислити про боже провидіння, — зазначила леді.

Кардинал кахикнув. Його дещо збила з пантелику відповідь Габіон. Леді це відчула і подумки всміхнулась своїй витримці: де Дриль звик, що найсміливіші люди Західних Земель в його присутності більше ледь помітного кивка голови не можуть собі дозволити.

Тут жінка відчула чиїсь руки на своїй шкірі. Це був охоронець, але інший — цей не намагався продавити пальцями до самої кістки, але хват його все одного був міцним і безапельтивним. Габіон знову кудись повели. Здається, це був коридор, але вже не в’язниці — повітря було свіжіше. Десь поряд важко чеканив свій крок де Дриль.

І ось все затихло. Всі зупинились. Щось важко заскрипіло. Брязнуло. Здається, цепки, великі, кожна ланка не менше з кулак. І в лице вдарив потік свіжого повітря, а у вухах ніжно зажебонів спів пташок і шум води.

Чиясь рука важко опустилась на голову леді. Пов’язка поповзла вгору.

***

Жінка спочатку аж заплющилась — світло різонуло немов ножем. Очі надто довго були в темряві, кілька годин, хоча здалось — цілий місяць. Лише за хвилину Габіон наважилась глянути.

Перед її поглядом розстилався величезний сад. По центру височів великий фонтан, а по обидва боки від нього тягнулись рівні ряди молодих дубів, які межувались з газонами, де кожна травинка, здавалось, була підрівняна під лінійку. За садом виднілась світло-рожева одноповерхова будівля з дверима, ніби висіченими в напівовалі замкового каменю, по обидва боки якою виднілась витончена аркатура. Вона була виконана у формі мармурових стовпів, вершів’я який увінчували барельєфи різних химерних звірів — лева з крилами, бика з трьома головами, жінки з хвостом ящірки. Ця будівля ніби відрізалась акуратною доріжкою з бруківки, що бігла кудись вдаль і, здавалось, ніколи не закінчиться.

—  Де я? — нарешті мовила леді, сама дивуючись звучанню свого голосу.

—  А як ви гадаєте? — у своїй звичній манері відповів кардинал.

Він стояв за кілька кроків, майже біля самого газону, ніби тримаючи дистанцію, чи то побоюючись, чи гидуючи стати ближче. Габіон кинула на нього швидкий погляд і відзначила, що на ньому знову був новий одяг: насичений телемагентовий жустокор нижче колін з крупними рядами фестонів горіхово-коричневого кольору. Щиколотки Його Святості прикрашали темні базеві гетри, а ноги увінчували низькі перламутрово мідні нехитрі броги. На голові кардинал мав акуратну темну трилбі, що сиділа, немов приклеєна.

Весь вигляд де Дриля свідчив, що він давно планував цю зустріч і саме тому одягнувся в те, в чому буде максимально зручно гуляти на відкритому повітрі.

—  Це сад Одкровень, — нарешті озвався кардинал, дивлячись кудись убік. — Неподалік Найсвятішого Пропелента. І мого кабінету, у якому ви вже мали за щастя побувати. А от там, — і кардинал показав на будівлю за фонтаном, — ви ще не були. Тому ходімо.

І кардинал, не чекаю згоди Габіон, ступив уперед. Леді пішла за ним.

—  Ваша святосте, вибачте за зухвальство, — порушила тишу жінка. — Але ви ж мене з темниці не ради прогулянок витягнули, чи не так?

—  Моя люба панні, у вас доволі гострий розум, якщо ви робите такі умовиводи, — скептично кинув кардинал, не стишуючи хід. — Пропонуєте відразу перейти ad punctum?