На «прийомі» в кардинала

Як тільки леді Габіон та її супутницю по нещастю затягнули в карету кардинала (вона була двічі більша ніж звичайні — королева почула, як кучер назвав її «боусіком»), слуги кардинала, все ще зберігаючи лякаючу мовчанку, накинули на голови бранок мішки.

Уже в повній темряві, важко дихаючи під цупкою чорною тканиною, леді почула, як кардинал коротко скомандував:

—   Вперед!

—   Мосьціпане, до Секати?

—   Ні. В…

Але куди саме наказав їхати де Дриль, Габіон не почула, бо кінь враз злякано заіржав, зачувши голос кардинала.

Жінка втратила лік часові майже миттєво, тому коли з неї зняли мішок, вона здивувалась, що за вікном досі панувала ніч.

Хоча в те вікно важко було щось розгледіти — маленьке, якесь скрючене, та ще й з решітками — так ніби у світі існувала людина, яка могла б протиснуться в ту щурячу діру.

Габіон, дещо оговтавшись, окинула поглядом місце, де вона опинилась. Вона побачила, що це була вузька, квадратна кімната, з голими, як їй здалося, суцільними стінами. Із меблів тут були лише священицька кафедра, що, немов потойбічна істота, бовваніла в кутку, розп’яття на глухій стіні під самою стелею, оте мініатюрне вікно, яке відразу кинулось в очі і ґрати на якому свідчили, що перебування гостей тут навряд чи є добровільним.

Ще був стілець. Вузький, рипучий, проте міцний. Саме на нього мовчазні посіпаки кардинала посадовили леді і тренованим рухом затягли мотузки, попередньо завівши руки жінки за спинку стільця. 

—   Що… Що ви робите? Відпустіть! — нарешті почала протестувати жінка.

Але слуги не сказали ні слова. Вони, упевнившись, що бранка надійно прив’язана до стільця, підійшли до дверей і тричі постукали. Двері відчинились. Уже в коридорі слуги щось комусь сказали, і двері знову відчинились.

У леді Габіон все всередині буквально впало. Це знову був де Дриль. Він встиг переодягнутись — чорну, цупку рясу, яка, очевидно, була одягом для таких заходів, учасницею якого стала Габіон, змінила довга, по самі п’ята мантія, нудкого кольору червоний антік. На лівій стороні одягу священнослужителя виднілась масивна і доволі незугарна бутоньєрка у формі квітки льону, яка розкрилась і нагадувала дуло гармати, яку розірвав снаряд. Ансамбль доповнював головний убір — шаперон білосніжного кольору, пелерини якого, немов змії, спадали на криваву мантію кардинала, доповнюючи лиховісний вигляд де Дриля своєю сліпучою білизною.

—    Ну, моя панно, як вам наша подорож? — ніби знущаючись, запитав кардинал.

—     Де я?

—    О, моя люба. Ви в мене в кабінеті… В особистому кабінеті. Де я приймаю надто важливих гостей. Нехай і не всі вони надто охоче приходять самі.

—     Чому? Чому відразу не в монастир…

Кардинал хмикнув:

—    Чи можна хворого на чуму відразу направляти в лазарет? Куди спочатку відправляють тих, на кого за його гріхи опустилась Чорна Смерть? Скажіть, міледі, ну, я чекаю!

—    Ваша святосте… — важко вимовила леді. — Навіщо ви мене сюди приволокли?

—    Моя леді, ви питаєте очевидні речі… — туманно зазначив де Дриль. — От що ви б сказали на те, навіщо лікар пускає хворому кров? Чи навіщо вчитель частує різками учня, який не виконав домашнє завдання? Чи, може, ви хочете відповісти на питання, навіщо Свята Церква спалює грішників жив…

—   Ваша святосте, я зрозуміла хід ваших думок, можете не продовжувати.

Кардинал гнівно звів брови і аж цмакнув, самим мізинцем поправляючи куточок губ. Леді враз помітила нову прикрасу на його пальці — тонка сіра каблучка з паладію з якимись вигравіруваними літерами.

—   Ви, міледі, мабуть, сьогодні надто поспішаєте, що аж перебиваєте і без того мою лаконічну промову.

Де Дриль на мить замовк, пропалюючи жінку поглядом, а потім продовжив:

—    Але якби ви почали готуватись до Шляху раніше, а не торгували душею на балах та інших неподобствах… Жах який! Мені навіть довелось на цій вакханалії побувати! І навіть приїхати в парадній кареті якогось принца! Так от, моя люба, якби ви дійсно готувались до Шляху, то уже б знали для себе значення цих слів, які вибиті на моїй реліквії… — кардинал підніс каблучку і прочитав: — «Карай і не поспішай».

—    Один з девізів Церкви… — тихо озвалась королева.

—    Саме так! — зверхньо кинув кардинал. — Ми, Церква, як добрі погоничі, маємо карати, тобто наставляти, людей, позаяк смертні вони і не знають, які муки чекають на них, якщо вони оступляться… Тому ми готуємо. Показуємо, що буде з вами в пеклі, і поспішати тут в жодному разі не варто — для отримання покарань людині відведено ціле життя!

—   Я розумію, ваша святосте. Мотузки впиваються в мої зап’ястя до самих кісток.

—   От! — підняв великий палець де Дриль. — Біль — це ліки. Але було б добре, аби ви б це зазначили і без моєї підказки. Адже вам уготовано Шлях, який треба Пройти, бо така Воля Його і такий Закон Віри Насліпо… Шлях цей веде лише до святості. Але ваша хода має бути легка. Ви маєте залишити все, що обтяжує вас. Ви маєте забути все, чим жили раніше: ваш палац, бали, сукні, прикраси. Ви маєте забути рідних. І, звичайно, забути Короля. Король помер. Ви маєте самі його вбити у своїй душі.