Чоловік із хризолітовою каблучкою

Леді Габіон весь цей час стояла надворі. Вона чула звуки музики із палацу, і вони її немов ножем різали. О, вона б все віддала, аби сьогодні бал скасували! Чи бодай затримали на один день.

Жінка вже знала напевно, що на неї сьогодні чекає. І таємничий незнайомець, про якого говорив Вінніл, і вся ця сила-силенна аристократії, яку в одному місці не бачили останні двадцять років.

Усе говорило.

Що для леді Габіон сьогодні настане кінець.

Коли звуки вальсу стали затихати, жінка зрозуміла, що в палаці зараз панує повне сум'яття. Ще кілька хвилин, і хтось із уже захмелілих баронів не витримає і рине до дверей, що буде кричущим порушенням Ритуалу.

Леді про це знала. Але ніяк не могла змусити себе ступити крок вперед. Вона вперше в житті не знала, що робити. Та в цій ситуації був лише один шлях - шлях до загибелі.

Чи можна це відвернути?

Чи бодай відстрочити?

"Ні, - відповіла жінка, ворушачи пересохшими губами. - І вся надія на диво... Любий! Я б все віддала на світі, аби знати, що ти бодай живий!"

У палаці  бал дійсно затух - вальс уже закінчився, але двері Головного Входу так і не відчинились. Ніхто не знав, що робити - гості тихо і тривожно перемовлялись між собою, музиканти радились: чекати чи грати далі?

Але ось хтось крикнув: "Дверний дзвінок, я чув, я чув!"

Всі враз повернули голови до входу і побачили, як пажі тягнуть на себе важкі двері.

"Вона тут! Нарешті!"

Леді ступила в залу, ледь стримуючи себе, щоб не заплющити очі від яскравого світла. Ноги були немов свинцеві, все тіло пробивало дрібне тремтіння, проте жінка, дивом зібравшись, неспішно попливла вперед, вітаючи присутніх стриманою усмішкою.

"Нарешті, нарешті... - почулось залою. - Яка грація! Яка витонченість! І яка бліда шкіра... Чи не захворіла... Може, вона чекає на дит..."

Тут оркестр нарешті опам'ятався і вдарив Героїчну симфонію. Зал вибухнув оваціями. 

У леді Габіон дещо відлягло. За мить знайома атмосфера балу ніби рукою зняла всі тривоги і занепокоєння. 

"Може, у тій кареті хтось інший був..." - промайнула думка.

- Вітаю, мої любі, як я рада вас всіх бачити! - мовила жінка.

- Моя королево, ви нам винні танець! - весело озвався молодий барон з гострими вусиками, не випускаючи фужер із рук.

- Піколаке, я з вами готова танцювати хоч весь вечір, якщо ви пообіцяєте, що в наступні кілька хвилин не опадете, як листя в мороз! - пожартувала леді.

- Моя королево, ви мене недоціюєте! - зареготав барон. - Я - нащадок славетного роду виноробів і виріс серед бочок з вином. Невже ви думаєте, що один фужер здатний збити мій святковий настрій?

- Один? Лише один фужер?

- Ну не один... А два... Ну добре - десять! Та напої, що тут подають, такі слабкі, що я радше сп'янію від тутешніх випарів, ніж від вмісту бокалів.

Ледь знову усміхнулась і, пообіцявши повернутись, пішла далі. Гості вже розслабились і повністю віддались танцю. 

Коли жінка дійшла до кінця зали і стала перед оркестром, всі повернулись до неї. Музика на мить затихла.

- Вітаємо! Вітаємо нашу королеву! - пролунало в залі.

Леді вклонилась, а тут знову почулось - холодний і дуже знайомий голос:

- І майбутню черницю!

Люди в залі, почувши цей голос, миттєво розступились, і всі побачили, як до леді Габіон наближається кілька чоловіків. Усі були закутані в чорні сутани, мовчазні й кремезні, а один із них, найстарший і найсуворіший, ішов попереду.

"Орден... Ой, що ж це буде..." - попливло залом.

Новоприбулі зупинились за кілька кроків від леді Габіон. Найстарший зняв каптур, виблискуючи хризолітовою каблучкою на пальці.

"Дриль... - панічно подумала леді. - О ні, тільки не це..."