Бал почався. Де ж вона…

З другого поверху повітря розрізало триєдине звучання сурм. На гостей біля палацу це подіяло, немов перші краплі дощу, - чоловіки, шляхетно підхопивши своїх кавалерок під руки, повели їх всередину, а ті, підібгавши довгі сукні, сміхом приховуючи збентеження, подріботіли за ними.

Бал почався. У великій мармуровій залі в до блиску начищеній підлозі відбивались масивні грона свічок, які розливали неяскраве, але тепле і приємне світло. Коли останні гості зайшли всередину, двоє пажів-близнюків у кремових камзолах зачинили важкі дубові двері. Гості, які вже не перший раз бували на такому заході, неспішно стали попід стінами. І враз запанувала тиша, яку порушували чийсь тихий сміх і махання сотень віял, від яких залою котились густі духмяні хвилі парфумів.

За мить під протилежною від дверей стіною з'явився оркестр, який привітали тихими, але одностайними оплесками. Музиканти поштиво вклонились публіці, а їхній дирижер, граф Пар де Кет, у тонкому патіново-зеленому модаловому костюмі з золотистими вставками, став у напівоберта і заніс паличку. Всі вдихнули, повітря ніби загусло, і граф рвучо опустив руку.

Залунали ніжні, але ритмічні мелодії. Кантилена "Весняний бриз" - традиційна композиція, яка завжди відкривала кожен бал у палаці Пліна Туса. Публіка перемістилась в середину залу. Почався перший танець - він миттєво зняв напруження, яке висіло в повітрі, і став передвісником довгого, наповненого розвагами балу, ради якого навіть ніч зупинялась.

Після кантилени до публіки знову вийшов дирижер. Всі завмерли. Граф самими пальцями, немов шовкову серветку, взяв свою паличку і акуратно підніс її до рота. Затиснувши інструмент білосніжними зубами, він галантно вклонився і разом з оркестром пішов геть. Серед натовпу почувся сміх, а потім пролунали аплодисменти - чудернацький жест графа означав, що настала перерва.

Пажі стали розносити кальвадос у довгих кришталевих фужерах і легкі закуски. За кілька хвилин залом запульсували лагідні повіви скрипки. "Королівський вальс". Гості балу цього разу не зрушили з місця: чоловіки, підхопивши жінок, закружляли в танці, залишаючи майже весь центр зали порожнім.

І всі кидали погляд на Головний Вхід. Але ось минула хвилина, дві, п'ять, але масивні дубові двері були зачинені, хоча кремові близнюки вже тримали руки так, щоб в один момент потягнути клямки до себе.

Незважаючи на музику, в залі став чутись шум. Люди перемовлялися, питаючи один одного:

- Де ж це королева... Чому її досі немає...