Зіпсований настрій

Леді Габіон і одягалась, і сідала в карету, не проронивши жодного слова. Вона так і не наважилась поточнити в пажа, про кого той торочив, бо боялась почути підтвердження власним думкам.

"Невже це правда... - калатала думка. - Невже все станеться прямо сьогодні... Ні, не вірю, не вірю... Чому саме сьогодні..."

Але жінка сама себе втішала - можливо, у тій кареті приїхав інший. Той, на кого вона дійсно чекала. Той, якого давно поховали, але про якого ходили чутки, що його труна була порожньою. 

- Вінніле... - нарешті порушила мовчанку леді, уже коли карета торохкотіла в напрямку Оргаліту.

- Так, міледі.

- Вініле... Ти казав, що на балу буде він...

- Так, міледі, я це казав. Про це вже всі говорять при дворі...

- О, Вінніле... Як би я хотіла поточнити, що ти казав. Але... Але я боюсь...

- Розумію, міледі, тому я і замовк, як тільки вам стало погано...

- Але Вінніле... Я дуже хочу знати, кого ти мав на увазі... Бо я сподіваюсь на диво...

Паж на мить замовчав:

- Міледі... - озвався з усмішкою він. - Я теж сподіваюсь на диво... Але дива не приходять відразу. Але повірте - вони приходять. Правда, перед ними йдуть незгоди та випробування...

Коли вони нарешті доїхали до палацу Пліна Туса, і майданчик, і ганок перед Головним Входом був прямо всіяний людьми. Тьмяні гасові ліхтарі на довгих чорних ніжках примарно вихоплювали яскравий, але барвистий натовп, від якого не було де яблуку впасти.

Леді Габіон якийсь час не наважувалась вийти зі своєї карети, оглядаючи гостей з-за шовкові фіранки відчиненого вікна. Жінка то тут, то там вихоплювала знайомі обличчя - підтягнуті принци, ще вчорашні діти, строгі віконти, баронеси у пишних сукнях з відкритим деколье, а також поважні кремезні ремісники, герцоги зі святковими різнобарвними аксельбантами і сила-силенна іншого люду - поважного й аристократичного.

Минулого року леді від цього видива б дух перехопило. Але сьогодні вона відчувала - те, що стільки важливого люду зібралось в одному місці, це не просто так.

Бо бал був на її честь.