Розділ 34

Не встигли ми від’їхати від лікарні, як Улянка прокинулася і почала плакати. Певно злякалася хитання, або ж просто зголодніла. Гордій хотів зупинити автомобіль і взяти її на руки, та я заперечила. Сама впораюся. Насилу взяла донечку на руки відчуваючи пекучий біль у області рубців. І як же мені про тебе дбати люба? Крихітко моя, донечко! Якби я могла вирішувати хоч щось, то найняла б медсестру додому, щоб перший час про нас дбала. Однак, я, навіть, не знаю у який дім ми їдемо. Та й Гордій, чомусь, не спішить про це повідомляти. Певно на те є причина.

Стримуючи сльози через біль, я таки взялася годувати донечку. Вона майже одразу знову заснула. Я опустила її на коліна, бо не мала сил перекласти у крісло. Автомобіль зупинився. Через біль і розгубленість не одразу зрозуміла, що відбувається. Тільки коли Гордій вийшов з авто я почала роздивлятися довкола. Яким же великим було моє здивування коли я побачила власний двір. На порозі будинку стояли чоловік та жінка, зовсім мені незнайомі. Гордій відкрив дверцята і взяв на руки донечку. Вільною рукою допоміг мені підвестися. Не стрималася і скривила обличчя через біль внизу живота. Він помітив, на обличчі одразу з’явилась скорбота і співчуття. А мені стало ніяково, на автоматі заховала погляд. Не заслужила подібного ставлення тому і не можу його приймати. Гордій провів мене до тих людей, я ж не розуміла як реагувати. Ба, навіть, якою мовою вітатися. От і стояла проковтнувши язика.

-Соню, перед тобою мої батьки. Тато – Микола Єгорович, і мама – Наталія Петрівна. Вони трохи поживуть тут з нами і допоможуть мені дбати про вас донечкою.

Гордій казав, що його батьки живуть закордоном. Кликав мене до них. Тільки я вчинила найбільшу помилку у житті і зрадила його. Хіба могла уявити, що доля зведе нас. З першого погляду, від цих людей випромінюється добро. От у кого пішов їх син. Тільки ж я знаю і іншу сторону, ці люди безмежно настраждалися бо втратили дочку. Якби вони знали як безжально я гралася з Гордієм, ніколи б і глянути на мене не захотіли. Мені крізь землю захотілося провалитися, або просто розчинитися у просторі. Тільки б не стояти перед правдою котра змушує знову і знову проходити через муки. Простоявши кілька секунд із здивованим обличчям, я таки змусила себе прийти до тями. Навіть усміхнулася.

-Рада знайомству! Ласкаво просимо! Вибачте за мовчання, я трохи розхвилювалася від несподіванки. Гордій зробив мені сюрприз.

Погляд сам ковзнув по обличчю Гордія. Він був схвильований не менше за мене, хоч і намагався це приховати.

-Це нічого, ми теж повірити не можемо, що у нас є онучка. Можна я її візьму?

Мама Гордія із заплаканими очима підійшла до нього і взяла Улянку на руки. Понесла її до батька, чоловік так розчулився, що насилу стримував емоції.  Я знову поглянула на Гордія, щоб отримати щасливу посмішку котра зробила його обличчя ще красивішим. Не знаю чому він їх покликав сюди. Боїться підпускати до доньки чужих людей, або вирішив наблизити нас до своєї сім’ї. Неважливо. Вони тут, я теж і треба якось далі жити. Як? Хіба, пливти за течією. Та що далі я намагаюся пливти, то частіше почуваюся тонучою у стрімких потоках минулого і теперішнього.

-Яка ж ти солоденька. Моє янголятко, красуня бабусина. А як же ти гарно пахнеш. Рідненька, як добре, що ти з’явилася. Серденько...

Наталія Петрівна із таким трепетом і ніжністю зверталася до Улянки, що я не стримала сліз. Навіть погані думки кудись щезнули через споглядання прояву справжньої любові від рідної людини. Кожне слово наповнене щирістю і виром приємних почуттів. Трохи налюбувавшись онучкою, жінка поглянула на мене і підійшла ближче.

-Дякуємо тобі люба за онучку. Ти принесла нашій сім’ї щастя, хай Господь береже тебе від усіх бід!

-Дякую Вам!

Мене обережно пригорнули і поцілували у щоку. Потім підійшов батько Гордія з подяками і обіймами. Це було так приємно, але водночас абсолютно незрозуміло для мене. Невже вони дійсно мені раді?

-Сину проведи Соню у дім, їй не можна так довго бути на ногах. Та й вечеря охолоне, а я старалася. Ходімо!

Весь цей час Гордій підтримував мене під лікоть. Так же провів у дім. Його батько одразу поклав на крісло кілька подушок, я обережно опустилася на них  і подякувала. Крісло вони поклали біля столу, котрий ломився від страв.

-Я не знала яка кухня тобі подобається, наша чи італійська, тому приготувала обидві. Гордій попередив, що дієт тобі не призначали. Воно і добре, бо треба повноцінно харчуватися, щоб скоріше одужати, та й молока буде вдосталь...

Ця вечеря була дивовижною. Вперше я почувалася частинкою люблячої сім’ї. Бачила як спілкуються між собою рідні люди. З любов’ю, трепетом, співчуттям і щирістю. У нас із Дімкою такого ніколи не було. І це так жорстоко, по іншому не можу висловитися. Прикро, шкода – занадто мало сенсу несуть у собі ці слова. Адже пройшло життя, котре не повернеш назад щоб прожити інакше. Втрачено дуже багато. Чи зможемо ми колись помиритися? Гордій хотів мене знайти і знайшов. А рідний брат знав про моє місцезнаходження і жодного разу не вийшов на зв’язок.

-Тобі не смачно Соню?

-Ні! Що ви, все дуже смачне, я спробувала майже кожну страву. Дякую! Просто я ще зовсім слабка.

Ну от своїми поганими думками, я зіпсувала всім настрій, бо сиділа із похмурим обличчям. Геть не помітила, що за мною спостерігають. Певно мати Гордія розсердиться на невдячну... хотіла б  сказати – невістку, але по правді я тільки мати їхньої онучки.

-Я проведу тебе нагору, відпочинеш.

-Дякую Гордію!

Він допоміг мені підвестися. Ми поволі підійшли до сходів, і я зрозуміла, що вони надто високі. Ну що ж, вибору нема, тому доведеться вчитися підійматися. Та я не могла піти, не сказавши важливі слова.

-Наталіє Петрівно! Коли Улянка прокинеться, принесіть її погодувати. Дякую, що допомагаєте про неї дбати! Для мене це дуже цінний вчинок.

-Принесу мила, не хвилюйся. Відпочивай. Ти подарувала нам таку гарну онучку, як же можна про неї не дбати?