Розділ 22

Чути про біль. Бачити його. Усе це ніщо, у порівнянні з тим, коли ти торкаєшся його подушечками пальців, через які він проходить до самого серця. Той крихітний папірець, змінив усе, що було до цієї миті. Коли маленька дівчинка писала страшні рядки на ньому, вона висіла на тонкій волосині між життям і смертю. Вона пережила жах, котрий мені, нажаль, знайомий.

«-Так, ти вгадав, я збожеволіла. А знаєш коли це сталося? Я скажу! Три дні тому, на звивистій частині траси біля міста сталася аварія. Молода дівчина не впоралася із керуванням на одному із різких поворотів і злетіла з дороги, прямо у прірву. Зупинилась знаєш де? У дереві, прямо капотом. І це диво, що подушки безпеки спрацювали і вона відбулася кількома синцями та струсом мозку. Диво, що розтрощене авто не загорілося до приїзду рятувальників, які розпиляли його, щоб витягнути нещасну. Диво, що воно не зламало дерево і не полетіло у прірву, а до останнього залишилось висіти на ньому. А знаєш чому вона не впоралася із керуванням? Бо відволіклася на телефон – це за офіційною версією. А хочеш відкрию таємницю? Перед поворотом з нею порівнявся чорний позашляховик, на боковому склі якого було написано – «Монако», а потім той  позашляховик  виштовхнув її авто з траси і безслідно зник...»

Я повернула папірець на місце, не в змозі відвести погляду від заходу сонця. Він здався мені таким коротким, за лічені секунди світло і тепло змінила темрява і крижаний холод. Я дивилась на вид за вікном, усвідомлюючи, що сталося із душею Гордія без рідної людини. Там залишилась темрява, охоплена болем, порожнечею, кригою. Повернулась до нього, щоб поглянути іншими очима. Захотілося накинутися на нього з обіймами, і водночас, втекти світ за очі. Це не проста жалість до сторонньої людини, а щось набагато сильніше і глибше. Щось, чого я досі не знала.

-А це моє таємне місце, про нього більше ніхто не знає. Я зовсім скоро поїду звідси назавжди, до своїх батьків, за кордон. Ти можеш обрати чого хочеш. Якщо наважишся, я можу забрати тебе з собою. А якщо ні, то ти тепер матимеш надійну схованку.

Він пішов, залишивши мене стояти серед океану руйнівних почуттів у яких я тонула захлинаючись. Це стало нестерпно. Повітря бракувало я задихалась від ридання, ноги перестали слухатись і я впала на дерев’яну підлогу. Перед очима промайнули ті миті, коли Гордій змушував мене відчувати життя сповнене любові і трепету. Як у куртку закутав, як у обіймах ховав, рятував від кошмару, дарував ловець снів, вів за руку вулицями вечірнього міста, годував, одягав, оберігав, жалів. Він віддав мені найсвятішу для нього будівлю, запропонував поїхати за кордон, до його сім’ї. Як би я хотіла бути Уляною, щоб піти за ним із заплющеними очима до щасливого життя. Життя, якого у мене ніколи не було, про яке я завжди мріяла і щосили йшла до нього. Тільки не дійдеш ти до щастя по нещастям інших. Шкода, та усвідомлення приходить коли вже надто пізно.

Доки спускалась сходами, відчувала абсолютну порожнечу всередині. Стало байдуже на те, що я так швидко знайшла омріяне місце схову компромату. Уявляла, як вночі востаннє погляну на Гордія перед втечею, і відчувала до себе відразу. Те чого я так бажала здійснилося, щоб принести не полегшення а непосильну ношу.

Підійшла до Гордія не наважуючись поглянути йому в очі. Опустилась на лавку, на якій він сидів. Здається, що ми поряд, а насправді, поміж нас величезна прірва. Я не могла більше тримати ключ у руках якими нещодавно відкривала шухляду де лежить компромат.  Поспішила його повернути із правдивими словами.

-Я не достойна цього місця.

Обережно взяла  долонею гарячу руку Гордія, і поклала в неї ключ. Спробувала закрити його пальці, але він вчинив опір. Різко повернув ключ у мою руку, накриваючи сильними долонями, без права на найменший рух.

-Ти найдостойніша людина, яку я зустрічав на своєму шляху. Тільки тобі я довірив свою таємницю, бо ти без вагань розкрила переді мною душу. Хай ще таку юну і невинну, але відкрила. Знай, що зробила це не дарма.

Слова які мимоволі змушують мене поглянути у очі Гордія. У них блищить радість і надія, котру я вперше можу розгледіти у цих безоднях. Від розуміння того, що даний погляд через мене і для мене втрачаю контроль над розумом. Тремтячим голосом ледве промовляю заборонені слова.

-У ролі кого ти пропонував мене взяти з собою?

-Без ролі. Тебе, ось таку. Із справжніми почуттями і щирими словами.

Ні. Гордій не мав права так відповідати. Хай би сказав будь що інше, тільки не це. Я б усе віддала, щоб позбутись цієї жорстокої ролі з якою прийшла до нього. Я б усе віддала, щоб хоч хтось розгледів мої справжні почуття. Я б усе віддала, щоб мати змогу говорити щиро. Тільки що мені віддавати? Кому? Я ж примудрилась навіть серце продати за доларові купюри. Стало так важко на душі, самотньо і порожньо. Я більше не могла витримувати реальність. Чоловік, котрий може залікувати всі мої рани надто близько, щоб не благати його про порятунок.

-Поцілуй мене!

Те, що я називала справжнім поцілунком було нічим, у порівнянні із теперішнім. Мене ніколи так не цілували, я ніколи не відчувала подібних почуттів. Коли все довкола завмирає, щоб за секунду розлетітись на незлічену кількість часточок. Невже це і є те саме кохання? Воно занадто сильне, солодке, гіпнотизуюче.

Я б не змогла зупинити це божевілля, бо повністю втратила реальність. Гордій першим відсторонився, щоб остаточно відібрати від мене здоровий глузд.

-Дев’ять днів. Ти все добре обдумаєш, а я триматимусь на відстані.  Ми знову друзі, які не порушують минулих домовленостей.

Скільки часу люди мають бути щасливими удвох? Всього кілька днів, ніщо у порівнянні з цілим життям. Проте, кілька днів це дуже багато, якщо зрівнювати їх із кількома хвилинами. Хай ненадовго, та ми будемо щасливими удвох. Я не можу залишити Гордія не зробивши для нього хоч трохи добра. Я не можу залишити нас без цього крихітного шансу на ілюзію  утіхи. Другом, коханою, сиротою, байдуже ким, та я залишусь поруч із цим чоловіком. Хай потім все перетвориться на пекло. Це буде потім. А зараз, ми житимемо наче востаннє.