Розділ 7

Робочий день на сьогодні закінчився вже пізньої ночі. Ще одна розкрита справа. Ще одна людина отримала свою справедливість, так само, як і винуватець – покарання. Державний детектив мав би радіти, адже йому належить хороша надбавка до зарплати, а ще похвала від верхів. Тільки Гордій не вміє радіти такими митями. Йому кожного разу стає прикро, бо це знову не його справа. Прикро не тому, що він не отримав омріяну справедливість, а тому, що ворог і досі не несе покарання. Нехай. Зовсім скоро все закінчиться. Відлік запущено і дні до цієї миті вже пораховані. Війна давно розпочата, а зараз йде відкритий бій. Гордій усе зробив, що було йому під силу. Тепер залишається лише чекати і спостерігати за противником, який, вочевидь, спостерігає за ним самим. Саме тому треба бути обачним з Уляною, щоб ще і її не втягнути у весь цей бруд.

Чоловік зупинив автомобіль на стоянці біля готелю. Вимкнув двигун. У абсолютній тиші стало набагато відчутніше втому. У голові гудить, аж думки плутаються. Кинув короткий погляд на вікна будівлі, і мимоволі усміхнуся. Уляна визирала його з-за штор, навіть не підозрюючи, що її силует просвічується назовні. Не пішла. Чекає. Його чекає. А це виявляється приємно. Хоч якась світла іскра спалахує всередині темряви його сутності. Та чи добре це? Не добре. Уляна – лише короткотривала омана. Навряд вона захоче бути поруч у ролі друга після вирішення проблем з житлом. Та й він планує через місяць остаточно завершити своє перебування у цій країні. І так надовго застряг, пора до батьків вертатись, із позитивними результатами. Хай вони ніколи словесно не підтримували позицію сина стосовно винуватого у смерті донечки, Гордій все бачив у очах рідних, і розумів, що мовчать, бо бояться і його втратити.

Через лічені хвилини Гордій вже мило розмовляв із дівчиною на рецепції. Мило, бо з легкістю домовився про окремий номер для себе, ще й поряд з Уляниним. На щастя, сьогоднішнього ранку вся нечисть позалазила назад у темряву, а молодь навпаки, масово повилазила з готелів. Ну хоч ця ніч буде спокійною.

Із ключем у руках, молодий чоловік направився до своєї сусідки по номеру. Обережно постукав у двері, щоб через мить почути швиденькі кроки за ними. Уляна зустріла його із стомленим обличчям, неслухняними кучерями на голові, котрі завжди стирчать у всі боки, у теплій завеликій піжамі, яку він сам їй придбав.

-Привіт! Проходь!

-Привіт!

Поволі пройшов всередину, щоб наткнутись на неочікуваний сюрприз. Поряд з ліжком, на підлозі із ковдр і подушок знаходилось імпровізоване спальне місце. Вочевидь Гордій стояв із дуже здивованим обличчям, бо дівчина поспішила все роз’яснити.

-Це для мене, якщо що. Просто не хочу, щоб ти мучився на тому кріслі, а мені звично спати у куди гірших умовах. Тож ліжко твоє.

-Ну якщо тобі так хочеться, то можеш заночувати сьогодні на підлозі. Бо я маю намір добряче виспатись на м’якенькому ліжку у сусідньому номері.

Не дивлячись на те, що Гордій вважав свій жарт вдалим, сміятись ніхто не збирався. На обличчі Уляни з’явилась розгубленість у перемішку з соромом. Не такої реакції хотілося б, але ця дівчинка позитивно реагує дуже рідко. Може хоч подарунок зможе розрадити напружену атмосферу.

-Я зняв ще один номер для себе, бо ми тут затримаємось на кілька днів. Вдома поки безлад через ремонт. Буде зручніше пожити у окремих номерах. Та після вчорашньої ночі, я не можу залишити тебе наодинці з кошмарами.

Після останніх слів, Уляна із насторогою, і, навіть, недовірою чекала на пояснення. Гордій поволі вийняв із кишені маленький мішечок із сріблястої тканини і простягнув його дівчині.

-Це тобі.

Деякий час Уляна помітно вагалась, та врешті взяла до рук мішечок. Вийняла з нього прикрасу, оглянула її без жодних емоцій, а потім серйозно спитала.

-Що це?

-Мініатюрний ловець снів. Амулет племен північноамериканських індіанців. Вони вірили, що всі сни повинні пройти через цю сітку, погані у ній плутались і зникали з першими променями сонця, а хороші – проходили і снились людині, яка має при собі амулет.

Дівчина уважно вивчала поглядом кожну деталь прикраси і усміхнулась. Своєю глибокою, неповторною усмішкою. Гордій бачив, що вона майже плаче, але не дозволить собі зронити жодної сльозинки. Йому стало ніяково, бо придумав саме цей подарунок, щоб втекти від неї подалі. Тільки не врахував, що настільки близько до серця вона його прийме.

-Допоможеш?

Простягнула браслет і Гордій одразу взявся одягати. Трохи повозився із застібкою, та врешті виконав завдання. Прикраса дуже пасувала витонченій руці Уляни. Тільки зараз чоловік помітив, що браслет єдина прикраса на дівчині.

-Це дуже дорогий подарунок.

-Ні, звичайне срібло і дешеві камінці. Я пам’ятаю як ти відносишся до моїх покупок для тебе. Я ще телефон для тебе придбав, щоб ми могли бути на зв’язку. Там є мій номер. Розберешся.

Вийняв із внутрішньої кишені куртки коробку зі смартфоном і простягнув дівчині.  Якщо прикраса дійсно була не дорога, то телефон обрав хороший, щоб довго прослужив. Уляні доведеться важко працювати аби забезпечити себе, то хоч на смартфон не витрачатиме кошти. На диво, дівчина не сказала ні слова, обережно прийняла подарунок. Схоже не розбирається у моделях і цінах. Та це на краще.

-Дякую!

-Прошу! Якщо ловець підведе, то можеш дзвонити. На добраніч!

-Домовились. На добраніч Гордію!

Вона не дзвонила. Ні першої ночі, ні наступних. Вони мали бути спокійними, але Гордій не міг нормально спати. Прокидався і прислуховувався, чи не плаче Уляна за стіною. Дивно, як же він так нею перейнявся? Чому? Відповідь лише одна – нещасна дуже схожа на його сестричку, от і бентежить поранену душу.

Ремонт затягнувся на цілий тиждень. За цей час вони бачились досить мало, лише ввечері, щоб перекинутись кількома банальними фразами. Та сьогоднішнього вечора готельне життя на щастя закінчилось. Гордій привіз Уляну додому, щоб нарешті виконати обіцяне і навчити її готувати жульєн. Хто б міг подумати, що приготування нещасливої страви, знову приведе їх до вулиці...