Глава 36 – Останній момент

Звістка про загальні збори злетіла містом, мов блискавка. Зранку всі хранителі, від наймолодших до сивочолих старійшин, повільно сходилися до Храму Осколків. Кам’яні зали дзвеніли від кроків, і кожен відчував — сьогодні буде щось надзвичайне.

Емілія ішла останньою. Вона була виснажена, бліда, але змушувала себе тримати рівну поставу. Усередині її душила тривога. Відтоді, як Димено зник у затонулому кварталі, вона не знаходила собі місця. А тепер, коли Іннін скликала всіх без винятку, в серці народився холодний страх.

У центрі храму вже стояла Іннін. Її висока постать у важкій мантії сяяла владою й непохитністю. Поруч — Варвара та Жарль, обидва похмурі й мовчазні. Усі хранителі вишикувалися півколом, і почалася церемонія перевірки.

Кожен підходив уперед, розкривав мантію, і осколок, прикритий тканиною, починав світитися м’яким сяйвом. Сила, якою володів кожен хранитель, ставала очевидною — і підтверджувала його вірність.

Коли черга дійшла до Емілії, у залі запанувала тиша. Вона зробила крок уперед. Її руки тремтіли. Вона відкинула край мантії — і… нічого. Порожнеча.

Жодного сяйва. Жодного знаку. Лише темна тканина, за якою не було нічого.

Зала завмерла. Хранителі почали переглядатися між собою. Хтось закрив рота рукою, хтось зробив крок назад. Шепіт прокотився, мов хвиля:

— Немає осколка…
— Це… смерть…
— Вона більше не хранитель…

Іннін зробила крок уперед. Її обличчя, яке зазвичай випромінювало мудрість і спокій, різко змінилося. Очі налилися холодом, губи стиснулися в тонку лінію.

— Ти, — голос її лунав, як грім, — приховувала це від усіх нас.

Емілія опустила голову. Вона відчувала, як сотні очей палають осудом.

Іннін продовжила, голос її ставав дедалі гнівнішим:

— Обман Вищого Хранителя — уже злочин. Відсутність осколка — це вирок. Ти не маєш права більше стояти серед нас.

Вона зробила паузу, а потім, мов рубанула мечем:

— Та це ще не все. Твої стосунки з Дименом… ваші поцілунки, ваші ночі… — у голосі звучала сталь. — Ти знала правила. Хранитель не має права на подібне. І все ж ти зрадила клятву.

По залі прокотився схвильований гул.

— А тепер слухай вирок! — Іннін підняла руку. — Обман Вищого Хранителя. Відсутність осколка. Заборонені стосунки між хранителями. Половий акт під час служби. І головне — навмисне вбивство Хору.

Емілія здригнулася.

— Що?.. — її голос зірвався. — Я… не вбивала…

— Мовчи! — відрізала Іннін. — Усе це разом дорівнює одному: ти винна у вбивстві хранителя. А за це покарання лише одне — смерть.

Зала вибухнула криками, хтось вимагав негайної страти, хтось відвернувся, не витримавши видовища.

Емілія стояла, похитуючись, немов світ зруйнувався під ногами. Вона відчувала холод, який охоплював її груди й серце.

А Іннін уже підняла руку, закликаючи Варвару й Жарля підійти.

Суд було винесено.