Глава 35 – Забути це…

Час тягнувся нестерпно повільно. Вода залишалася нерухомою, лиш зрідка хвилі здіймалися й билися об кам’яні руїни, немов насміхалися з її чекання. Емілія стояла на березі, не зводячи погляду з того місця, де зник Димено. Вона рахувала удари серця, рахувала вдихи, рахувала хвилини… і коли їх стало занадто багато, зрозуміла — він уже не повернеться.

В очах защипало, горло стислося, й здавалося, що сам Сельвард став свідком її втрати. Покинуті квартали мовчали, лише відлуння власних кроків глухо відповідало на кожен її рух.

Вона розвернулася. Кожен крок від Затонулого кварталу давався важко, мовби ноги стали свинцевими. Вітер ніс запах солоної води й гнилі, і він переслідував її всю дорогу, нагадуючи про останній поцілунок, про останні слова Димена.

Дорога до Альдраса розтяглася в пекло. П’ять годин безупинного ходіння, коли ноги підкошувалися, а в очах усе плило від сліз. Емілія йшла майже автоматично, не зупиняючись ні на відпочинок, ні на їжу. Кожна її думка поверталася до одного: “Чому він пішов сам? Чому я дозволила?”

Коли за горизонтом виросли башти Альдраса, вона майже впала від виснаження. Місто жило звичним життям: на вулицях чути було сміх дітей, дзвінкові голоси торговців, гуркіт возів. І ніхто не здогадувався, яку трагедію несе на плечах одна жінка, що поверталася з темного Сельварда.

Перед дверима Храму Осколків вона зупинилася на мить, намагаючись зібрати сили. Вона витерла долонею сльози, вдихнула на повні груди — і зайшла.

Всередині, серед холодних кам’яних стін, її вже чекала Іннін. Висока й спокійна, мов статуя, вона дивилася на Емілію своїм проникливим поглядом.

— Ти повернулася сама, — тихо сказала вона.

Емілія не витримала й опустилася на коліна. Слова рвалися назовні, змішувалися з риданнями. Вона розповіла все: про Сельвард, про затоплений квартал, про легенду, яку переказав їй Димено… і про те, як він увійшов у чорну воду, не озираючись.

— Він не повернувся. Я чекала… чекала цілу годину… але Димено зник у темряві. Я не врятувала його, — голос її зламався. — Це моя провина…

Іннін мовчала довго. Лише коли Емілія зовсім затремтіла, вона підійшла й поклала руку їй на плече.

— Не твоя, — сказала вона твердо. — Він зробив свій вибір. Але ти — залишилася. А значить, мусиш жити й далі.

Слова ці були холодними й мудрими, як сама Іннін, але для Емілії вони прозвучали, мов вирок. Вона знала: життя продовжиться. Проте без Димена воно вже ніколи не буде тим, яким було раніше.