Глава 34 – Сельвард та квартали смерті

Сельвард зустрів їх тишею, що різала слух. Колись жвавий портовий край, тепер він стояв у руїнах — кам’яні будівлі, похилені від часу й води, нагадували кістки давно загиблого велета. Дахи були провалені, стіни потріскані, а вікна дивилися чорними порожніми отворами, немов очі бездушних істот.

Вулиці заросли бур’яном, але місцями крізь камінь пробивалися тільки тонкі, висохлі трави — ніби й вони боялися жити в цьому місті. Тут і там лежали уламки дерев’яних човнів, дверей і повалені стовпи, що колись тримали ліхтарі. Сельвард здавався застиглим у часі, загубленим між минулим і теперішнім.

— Наче місто-привид, — прошепотіла Емілія, стискаючи плащ ближче до тіла.

— Бо так воно і є, — відповів Димено. Його голос луною рознісся серед кам’яних вулиць, і від того стало ще моторошніше.

Вони йшли повільно, минаючи квартали, що давно втратили життя. Повсюди пахло вологою, гниллю та старим морем. Здавалося, ніби саме повітря пам’ятало трагедію.

Нарешті вони підійшли до місця, яке місцеві називали Затонулим кварталом. Тут земля раптово обривалася, і починалося плесо темної води. Руїни будинків, напівзанурені, стирчали з глибини, мов пальці потопельників, що намагалися вирватися назовні. Вода була неприродно темною, і навіть сонце не могло пробитися крізь неї.

Димено зупинився біля берега, дивлячись у тишу.
— Є легенда, — почав він. — Кажуть, що багато років тому частину Сельварда прокляли. Небо розірвалося від блискавок, море увірвалося в місто й затопило цілий квартал. Ті, хто жили тут, не встигли втекти. Люди вірили, що їхні душі досі блукають під водою й шукають нові тіла, аби вирватися на поверхню.

Емілія відчула, як по її шкірі пробіг холод. Вона зробила крок ближче до Димена й тихо запитала:
— І що з тими, хто наважувався зайти туди?

— Вони вже не поверталися, — відповів він просто.

Кілька секунд вони стояли мовчки, слухаючи, як легкий вітер здіймає дрібні хвилі. Потім Димено повернувся до Емілії. Його обличчя було серйозним, але в очах світилася рішучість.

Він нахилився й поцілував її — ніжно, але водночас прощально.
— Я піду першим, — сказав він. — Якщо я не повернуся… ти підеш звідси. Не кидайся за мною. Просто розкажи Іннін усе, як було. Збережи правду.

— Димено… — голос Емілії зірвався, та вона не встигла нічого додати.

Він уже ступив у воду. Спершу вода торкнулася його ніг, потім колін, і з кожним кроком вона поглинала його глибше. Емілія стояла на березі, тремтячи від холоду й страху, спостерігаючи, як її коханий занурюється у чорну безодню Затонулого кварталу.