Глава 33 – Початок реального кінця

Слова Іннін зависли в повітрі, мов гострий ніж. Емілія й Димено переглянулися, і, немов за домовленістю, обоє збрехали. Їхні голоси звучали впевнено, але серця билися надто швидко.

Іннін уважно подивилася на них, проте не показала жодних емоцій. Вона лише кивнула, вийняла зі столу сувій та промовила:

— Добре. У такому разі у вас нове завдання. Ви вирушите в Сельвард і перевірите старий міф про затонулий квартал. Кажуть, там іноді з’являється світло, і люди зникають. Я хочу знати правду.

Вона встала, її постать виглядала ще величнішою у променях ранкового сонця, що пробивалося крізь вітраж:
— Вирушайте сьогодні ж.

Емілія й Димено покинули залу з важкими думками. Усе виглядало так, ніби Іннін повірила їм, та холод у її очах не давав спокою.

— Думаєш, вона здогадалася? — тихо прошепотіла Емілія, коли вони йшли кам’яними вулицями Альдраса.

— Вона завжди здогадується, — відповів Димено, зітхнувши. — Питання лише в тому, чи дасть вона нам шанс виправитися... чи чекатиме моменту, аби вдарити.

Вони мовчали ще кілька хвилин, кожен занурений у власні думки. Брехня тиснула на них обох, але відступати вже було пізно.

Уже вдень, зібравши все необхідне спорядження, пара вирушила в дорогу до Сельварда. Шлях вів через ліси та низини, де повітря пахло вологою землею та димом від селянських багать.

— Якщо вона дізнається правду... — почала Емілія, але не закінчила.

— Тоді ми будемо разом, навіть якщо втратимо титули, — перебив її Димено, злегка усміхнувшись, хоча в його голосі не було справжньої впевненості.

Емілія кивнула. Попереду чекав Сельвард і таємничий затонулий квартал, але тягар брехні не давав їм повністю зосередитися на завданні.