Глава 30 – Початок кінця

Дні у Винограді летіли швидко, мов хвилі, що раз за разом накочувалися на берег. Зранку вони прокидалися від співу пташок і запаху морського вітру, виходили босоніж у виноградники, де ще лежала роса, а ввечері сиділи на пляжі, вдивляючись у далекі кораблі, що йшли в море.

Емілія й Димено стали ще ближчими. Вони більше не приховували ні поглядів, ні усмішок, а їхні розмови були теплими й спокійними, ніби ніколи не існувало криків бою. Вони говорили про дитинство, про сни, про майбутнє, яке так хотілося вірити — нарешті буде світлим.

Часом вони жартували, бігали по березі, влаштовували маленькі змагання у плаванні, а іноді мовчки лежали поруч, відчуваючи, як серце б’ється поруч із серцем.

І ось, за день до завершення їхнього відпустку, вони поверталися з чергової прогулянки. Сонце вже торкалося горизонту, море палало золотом, а виноградники в тіні ставали темно-зеленими. Димено раптом зупинився, узяв Емілію за руку й подивився прямо в очі.

— Знаєш, — сказав він тихо, — я ніколи не думав, що зможу відчувати таку тишу поруч із кимось. І я не хочу, щоб це закінчувалося.

Емілія посміхнулася, її щоки ледь порожевіли. Вона відповіла, майже пошепки:

— Тиша з тобою — це найкраще, що я маю.

Вони довго стояли так, тримаючись за руки, поки світ навколо ніби розчинився. І коли вони повернулися в свою хатину, вже не потрібно було слів.

Ніч накрила Виноград, і хвилі шепотіли їм під вікнами.

На світанку вони зібрали речі. Відпустка завершилася, а життя Хранителів чекало на них. Дорога назад була тихою: кожен думав про пережите й про те, що попереду.

В Альдрасі все було, як завжди: площа гомоніла, стража ходила караулами, а в Храмі Осколків панувала строга тиша. Емілія й Димено ще не встигли розпакувати речі, коли до них прийшла Варвара з наказом:

— Іннін хоче бачити вас обох. Негайно.

У залі, де стіни були прикрашені стародавніми барельєфами й світлом кришталів, їх уже чекала сама Вища Хранителька. Вона сиділа за великим столом, і перед нею лежала товста книга з темними обкладинками.

— Відпочинок завершено, — сказала вона спокійно, але твердо. — Час повертатися до обов’язків.

Емілія й Димено мовчки кивнули.

Іннін продовжила:

— Є місце, яке потребує перевірки. Бібліотека Святого, що в Естоларі. Там зберігаються книги, знання й таємниці, старші за всі наші війни. Але останнім часом ходять чутки, що кількість книг зменшилася, і хтось краде знання потай. Це може бути небезпечніше, ніж зникнення осколків.

Вона нахилилася вперед, і в її погляді з’явилася тривога:

— Ви маєте особисто перевірити бібліотеку. Не просто порахувати книги — зрозуміти, хто й для чого їх забирає. Це завдання несе в собі більше, ніж здається.

Емілія й Димено прийняли наказ. Уночі вони майже не спали, готуючи спорядження й думаючи, що ж чекає на них у Естоларі.

А вранці, коли сонце торкнулося вершин веж Альдраса, вони вирушили в дорогу.

Їхній шлях до Бібліотеки Святого тільки починався.