Глава 29 – Відпустка!

Минув ще один місяць після кривавих подій біля лігва Клану «Тьми». Рани вже загоїлися, біль відійшов у минуле, та душа все одно ще жила спогадами про ті ночі, коли кожен удар міг стати останнім. В Альдрасі настав відносний спокій: вулиці знову наповнилися торгівлею, гомоном дітей, крики пташок знову заглушали відлуння мечів.

Емілія і Дімено за цей час стали ще ближчими. Вони щодня бачили одне одного, розмовляли вечорами, гуляли серед вулиць, іноді просто мовчали, сидячи поруч, — і навіть у мовчанні відчувалася особлива довіра. Між ними визрівало щось більше, ніж просто дружба чи товариськість у бою.

Одного ранку їх викликала до себе Іннін. У її погляді не було звичної суворості, а в голосі відчувалася втомлена, але тепла нотка:

— Ви заслужили відпочинок, — сказала вона. — Надто довго ви жили у крові й залізі. Настав час згадати, що світ не складається лише з битв. Вам належить відпустка.

Емілія і Дімено переглянулися, і в очах обох спалахнув вогник надії. Сальдо Дістер, що стояв поруч, додав з легкою усмішкою:

— Виноград. Їдьте туди. Там море, вино і тиша. Саме те, що вам потрібно.

І вони вирушили.

Подорож тривала два дні. Дорога вела між пагорбами, порослими травою, ліси ставали все рідшими, а вітер ніс у собі солоний подих моря. Час від часу їм траплялися дрібні поселення, і селяни з цікавістю проводжали поглядами двох Хранителів.

— Давно я не відчував такої свободи, — зізнався Дімено, коли вони зупинилися біля струмка. — Ні наказів, ні крику, ні битви… Тільки дорога і ми.

— Мені здається, я розучилася жити без напруги, — усміхнулася Емілія. — Але, мабуть, це шанс згадати, що означає просто бути людиною.

Виноград відкрився перед ними на схилі пагорба. Маленьке прибережне село, білі кам’яні хатини з червоними дахами, довкола яких терасами спускалися виноградники аж до самої лінії моря. Повітря було насичене ароматом винограду, свіжого хліба і солі.

Діти бігали босоніж, рибалки лагодили сіті біля воріт, жінки торгували рибою та вином. Тут усе дихало спокоєм, наче війни не існувало.

— Я ніколи не думала, що таке місце може бути реальним, — прошепотіла Емілія.

— Наче інший світ, — погодився Дімено. — І він наш. Принаймні на час.

Для них віддали маленьку хатину біля самого берега. Усередині — прості дерев’яні меблі, низькі стелі й вікна зі ставнями, але варто було відкрити двері — і перед очима розкривалося море.

Вони гуляли виноградниками, купалися в теплих хвилях, сиділи вечорами на каменях і слухали прибій. У цих розмовах і мовчанках народжувалася нова близькість.

Одного вечора, коли сонце ховалося за обрій і море ставало золотаво-червоним, Дімено тихо сказав:

— Я не боюся ворогів. Не боюся болю. Але є одна думка, яка лякає мене більше за все.

— Яка ж? — запитала Емілія, повернувшись до нього.

Він подивився на горизонт.

— Що одного дня я можу втратити тебе.

Серце Емілії стислося. Вона простягла руку і торкнулася його пальців.

— Ти мене не втратиш, — твердо відповіла вона. — Ми пройшли занадто багато, щоб дозволити цьому статись.

Вони переплели руки й довго сиділи так, слухаючи море. І вперше за довгий час відчули себе живими.

Відпустка тільки починалася, але вже було ясно: Виноград стане для них місцем, де вони знову згадають, що таке спокій, тепло і любов.