Глава 28 – Останній ковток повітря

Небо було сірим, немов хмари самі схилялися, щоб подивитися на те, що ось-ось розгорнеться. Земля тремтіла від сотень кроків — армія Альдрасських найманців рухалася вперед широким строєм, за ними йшли хранителі. Сальдо Дістер на чолі загону сидів високо в сідлі, його темний плащ майорів за спиною. Емілія й Варвара йшли пліч-о-пліч поруч із воїнами, кожна стискаючи зброю так міцно, що пальці біліли.

— Це не буде легка битва, — тихо промовила Варвара. — Вони вийдуть усі, кого мають.

— І тоді ми покладемо їх усіх, — відповіла Емілія, відчуваючи, як усередині розгорається палаючий вогонь.

Їхні слова перервало глухе ревіння барабанів. Із темного лісу попереду випливли тіні — ряди воїнів клану «Тьми». Вони були численні, немов хвилі, що накочували одна за одною. Чорні плащі з кривавими символами розвівалися на вітрі. Їхні клинки відбивали світло так, наче були загартовані в самій темряві.

— Готуйтеся! — загримів голос Сальдо.

Дві армії зійшлися.

Перший удар був мов удар двох гір. Щити зустріли мечі, списами пробивали броню, крики воїнів змішувалися з лементом поранених. Кров бризнула на землю, утворюючи багно. Стрілопади затемнили небо. Альдрасські лучники випускали одну за одною хмари стріл, та клан «Тьми» відповідав тим самим. Тіла падали поруч, іноді навіть не встигаючи закричати.

Емілія рвонулася вперед разом з Варварою. Ворог накинувся одразу з двох боків. Емілія зробила різкий розворот, відбила удар меча й встромила клинок просто в груди супротивника. Варвара поруч розсікала ворогів широкими дугами, її рухи були швидкі й невблаганні. Вона була схожа на ураган, що змітає все на своєму шляху.

Та перевага була не на їхньому боці.

Великий воїн клану, у важких латах, наскочив на Емілію й пробив її оборону. Його клинок увійшов у бік, розрізавши тканину та плоть. Біль накрив її хвилею, але вона, закусивши губу до крові, встромила свій меч йому просто в горло. Ворог упав, заливаючи землю темною кров’ю.

— Еміліє! — крикнула Варвара, але не встигла допомогти: інший ворог уже звалив її на землю. Удар мечем пройшовся по руці, кров бризнула. Варвара закричала, та, стиснувши зуби, викинула ніж і встромила його в шию нападника.

Весь фронт палахкотів. Люди падали один за одним. Альдрасські найманці билися відчайдушно, але кожен їхній удар вимагав нових жертв.

Емілія, кульгаючи, піднялася. Її плащ був розірваний, на обличчі залишилася смуга крові, але очі світилися рішучістю. Вона кинулася вперед, знищуючи одного ворога за іншим. Її осколок під плащем почав горіти, і світло від нього ніби надавало їй сили. Варвара, хоч і поранена, прикривала її спину.

— Ми вистоїмо! — кричала Варвара, відбиваючи удар за ударом.

Через кілька хвилин, які здавалися вічністю, клан «Тьми» почав відступати. Їхні ряди ламалися під натиском найманців, що йшли вперед із вигуками. Сальдо сам прорубував шлях, його меч сяяв у руках, як блискавка.

Бій тривав понад годину. Крики, кров, удари. Земля стала червоною, мов сама земля пила життя. Це була справді найбільш кривава битва, яку бачив Альдрас за останнє століття.

І ось — перемога. Останні воїни клану впали на землю. Мовчання огорнуло поле бою, тільки стогін поранених порушував його.

— Усе… — прошепотіла Емілія, спираючись на меч. — Ми перемогли…

— Але це ще не кінець, — відповіла Варвара, зціпивши зуби. Її рука була перебинтована кривавим клаптем тканини. — Усередині ще залишилися ті, хто керує цим безумством.

Вони разом із рештою найманців рушили до логова. Двері важких воріт були вибиті ударом тарана. Усередині панувала тиша, тільки потріскування факелів на стінах.

У підземеллі, в сирій кам’яній клітці, сидів Бері Хьюґо — виснажений, із запалими очима, але живий. Його руки були скувані ланцюгами.

А біля клітки стояв він — лідер клану «Тьми». Високий, із обличчям, перекрученим шрамами, його чорний плащ з червоним знаком здавався покривалом смерті.

— Ви дійшли й сюди, — загримів він. — Але звідси ви не вийдете.

Він рвонувся на Емілію, мечи зіткнулися з таким гуркотом, що іскри сипонули вбік. Сили були рівні, та Емілія, хоч і поранена, знайшла в собі останній порив. Її осколок світився яскраво, мов спалах. Вона відбила його удар, потім різким рухом встромила клинок йому прямо в серце.

— Це… за Хору, — прошепотіла вона, коли ворог повалився на землю.

Тиша опустилася на підземелля. Варвара одразу кинулася до клітки, розбила замок. Бері Хьюґо впав їй на руки, важко дихаючи.

— Ви… прийшли… — його голос був хрипким. — Я знав, що хранителі мене не покинуть.

Емілія втерла кров з обличчя, її рука тремтіла від болю, але в очах світилася перемога.

— Тепер ми повертаємося в Альдрас, — сказала вона. — І ніхто більше не зламає цього світу.

Їхня армія разом із врятованим Берi вирушила назад, залишаючи позаду згарище й тіні клану «Тьми».