Глава 27 – Рятування

Дорога вела їх усе глибше в південні землі, і вже зранку другого дня мандрів Емілія та Варвара побачили перші знаки, що вони близько до логова клану «Тьми». На деревах висіли мотузки з обгорілими уламками деревини, прикрашені темними символами, написаними червоною фарбою чи, може, навіть кров’ю. Повітря було густе, ніби насичене попелом, і відчувалося, що сама земля відмовляється приймати кроки тих, хто не належить до цього місця.

Коли вони наблизилися до розчищеної ділянки, перед їхніми очима розкрилася моторошна картина: вузькою стежкою вглиб селища клану вели групу нових полонених. Чоловіки й жінки з порваним одягом, у кого синці на обличчях, у когось руки були зв’язані мотузками, просоченими кров’ю. Попереду йшов воїн «Тьми», тримаючи в руках спис, а за ним двоє гнали людей ударами прикладів мечів.

Варвара спинилася на мить, її очі спалахнули гнівом. І раптом вона, мов натягнута тятива, рвонулася вперед, навіть не попередивши Емілію. Її рух був різкий, як блискавка, і наступної секунди вона вже летіла прямо на першого вартового.

— Варваро! — вигукнула Емілія, та все одно кинулася слідом, хоч і не розуміла, чому та вирішила напасти так необачно.

На дорозі здійнявся крик. Перший воїн упав, отримавши різкий удар мечем у груди. Полонені закричали, дехто впав на землю, прикриваючи голови руками. Інші ж воїни клану «Тьми» миттєво витягли зброю і кинулися в бій. Їх було щонайменше втричі більше, ніж двох хранительок.

— Тримайся ближче! — крикнула Варвара, перехоплюючи меч обома руками.

Емілія, хоч і була здивована, одразу вступила в сутичку. Вона ухилилася від стріли, що просвистіла біля вуха, й кинулася на ворога зліва. Її клинок засвітився сріблястим відблиском, коли вона відбила удар.

Проте сили явно були не рівні. За кілька хвилин бою навколо них зімкнулося коло темних воїнів. Земля під ногами вже була вкрита плямами крові. Полонені відступили назад, намагаючись сховатися за каменями й кущами.

І саме в цей момент пролунав протяжний гул рогу. Глибокий, могутній, він розрізав повітря, мов удар громовиці. Воїни клану «Тьми» завмерли на секунду, а потім озирнулися на північ.

Небо потемніло — але не від хмар. З-за верхівок дерев випурхнула ціла зграя стріл, які летіли, свистячи, немов дощ із заліза. Вони падали просто в ряди ворогів, і вже за кілька секунд земля перетворилася на справжнє кладовище: крики, падіння тіл, брязкіт заліза, і червоні плями, що розтікалися по траві.

— Відступи! — гукнула Варвара й різко відійшла вбік, прикривши Емілію від останнього удару.

Стріли сипалися одна за одною, немов небеса самі вирішили втрутитися в бій. Емілія підняла голову — і побачила, як із-за лісу виривається загін вершників. Чорні коні, важкі плащі, списи й луки на плечах. На їхніх щитах блищав знак — три переплетені срібні мечі. Альдрасські найманці.

Попереду їхав чоловік із густою бородою, в темному плащі, що розвівався позаду. Його очі світилися холодом, але в рухах було щось владне й точне. Сальдо Дістер — знаний серед хранителів воїн, що не раз очолював походи проти ворогів Альдраса.

Він підняв руку, і стрілянина стихла. Навколо залишилося море трупів. Воїни «Тьми» в паніці розбіглися по лісу, кинувши своїх полонених напризволяще.

— Вчасно, — зітхнула Варвара, витираючи клинок від крові. — Ще трохи, і нас би поклали поряд із цими нещасними.

Сальдо спішив із коня й підійшов до них.
— Ви ризикували забагато, — його голос був твердий. — Але ми знали, що ви підете сюди. Іннін попередила.

Емілія ще важко дихала, тримаючи руку, на якій залишився глибокий поріз.
— Дякую… Якби не ви…

— Дякуйте не мені, а своїй сміливості, — перебив він. — Тепер ходімо. У нас є важливіша справа.

Він вказав рукою в бік стежки, що вела далі вглиб лісу. Там, за укріпленнями клану, у темному бараку, тримали Берi Г’юґо. І тепер, об’єднавшись, хранителі та найманці вирушили визволяти того, хто знав таємниці, здатні змінити долю цілого світу.