Глава 26 – Важке закінчення

Минуло понад годину, відколи Емілія розповідала про свій полон у Карденні. Вона описала кожну дрібницю: темний будинок, у якому прокинулась, погляди місцевих, несподівану повагу до хранителів та момент, коли її вивели за ворота. Димено весь цей час стояв поруч, мовчки, з ледь помітною напругою у погляді.

Іннін сиділа у своєму кріслі, слухаючи уважно, не перебиваючи жодного разу. Її очі були темними, мов глибини моря перед бурею. Коли Емілія закінчила, настала довга тиша. Здавалося, що навіть факели в залі горіли тихіше.

— Ти гарно розповідаєш, — нарешті промовила Вища хранителька, нахиливши голову. — Та попри всі твої слова, факт залишається фактом. Завдання тобі було дано чітке: перевірити Морський кристал у Башті Штормів. І… — вона зробила паузу, — ти його не виконала.

Емілія знітилася, але наважилася відповісти:
— Димено сам пішов до Сайренна, він бачив кристал. Він підтвердить.

Іннін різко підняла руку, мов відрізала слова:
— Не Димено отримав наказ. Наказ був для тебе. Хранитель має не лише силу, а й відповідальність. І якщо ти залишаєш справу іншим, значить — ти не виконала своєї частини.

Емілія опустила погляд. У грудях спалахнуло почуття провини, хоч вона й не була винна у власному викраденні.

Тоді Іннін знову заговорила:
— Але ж минуле не змінити. Тож я дам тобі нове завдання. І цього разу ти виконаєш його до кінця.

Димено зробив крок уперед:
— Іннін, вона ще не встигла оговтатись від полону. Дайте їй хоч трохи часу.

— Тихо, — холодно кинула хранителька. — Часу немає.

Вона піднялася зі свого місця й підійшла ближче.
— Є один чоловік, Бері Г’юґо. Старий друг нашого ордену, воїн, який знає більше, ніж будь-хто про осколки. Зараз він у полоні клану «Тьми». Вони засіли південніше від Естолара. І якщо ми його втратимо — втратимо знання, які можуть врятувати цілі міста.

Емілія здригнулася. Клан «Тьми» мав жахливу репутацію. Казали, що вони не просто вороги, а ті, хто поклоняється самим уламкам і творить темні ритуали.

— Твоє завдання, — продовжила Іннін, — визволити Бері Г’юґо з полону. І зробити це швидко.

Емілія вже хотіла щось заперечити, але жінка підняла руку:
— І щоб не було сумнівів у твоїй відданості, з тобою піде моя найближча радниця, Варвара Ліверстон.

З тіні залу вийшла Варвара. Висока, зібрана, із суворим поглядом, вона кивнула Емілії, мов підтверджуючи слова Іннін.

— Ми вирушимо завтра на світанку, — сказала вона рівно, ніби мова йшла про звичайну прогулянку, а не небезпечну місію.

Наступного ранку небо лише починало світлішати, коли Емілія вже стояла біля західних воріт Альдраса. На плечах — важкий плащ, за спиною — меч і срібний кинджал, подарований Іннін. Вона відчувала легке тремтіння в руках, але намагалася тримати спину рівно.

Невдовзі підійшла Варвара. Її обличчя, як завжди, не виражало жодних емоцій. Лише короткий кивок.
— Час рушати.

Вони вийшли в дорогу, прямувавши до Естолара, де, за словами Іннін, починалися землі клану «Тьми». Дорогою Варвара не розмовляла, а Емілія, щоб подолати напругу, кілька разів намагалася завести бесіду. Та у відповідь отримувала лише сухі, уривчасті фрази.

Здавалося, попереду на них чекало випробування, яке буде не легшим за полон у Карденні.