Глава 25 – Назад додому

Дорога до Альдраса була виснажливою. Емілія йшла одна, спираючись на посох, знайдений біля дороги. Кожен крок луною віддавався в серці — ще кілька днів тому вона була в полоні, а тепер знову ступала до рідного міста. Коли нарешті перед її очима виросли високі мури, серце защеміло від полегшення.

Біля воріт було людно: купці, мандрівники, солдати з клану наємників. Вона протиснулася крізь натовп і вже з полегшенням вдихнула повітря Альдраса, як раптом почула знайомий голос:

— Ну ось ти й повернулася.

Перед нею стояла Олівія Кдрох, її давня суперниця. Її плащ був бездоганно складений, а осколок, захований під тканиною, відблискував легким сяйвом. В її очах світилася холодна рішучість.

— Олівія… — почала Емілія, але та перебила її.

— Не думала, що ти так легко вийдеш із Карденна, — промовила вона, схрестивши руки на грудях. — Ти знаєш, що там роблять із чужими. А ти… повернулася цілою. Занадто легко.

Емілія зціпила зуби.
— Я не обирала, куди мене потягнуть. Вони самі відпустили. Сказали, що хранителів поважають, навіть якщо вони чужі.

Олівія примружилася, її голос став гострим, мов ніж:
— Або ж… ти домовилася з ними?

Від цих слів серце Емілії похололо. Вона вже хотіла відповісти, як раптом із натовпу вирвався знайомий силует. Димено. Його очі палали тривогою, а на обличчі змішалися полегшення та лють.

— Еміліє! — вигукнув він і кинувся до неї. Його руки міцно обійняли її, наче боялися, що вона зникне. — Я думав… я вже не знав, чи побачу тебе знову.

Вона відчула, як спала біль від пережитого, і прошепотіла:
— Я жива. Я повернулася.

Але в ту ж мить голос Олівії знову прорізав повітря:
— Не поспішай радіти, Димено. Твоя «кохана» щойно вийшла з Карденна, і в мене є сумніви, на чиєму вона боці.

Він різко повернувся до Олівії:
— Замовкни. Ти не знаєш, через що вона пройшла.

— Знаю одне, — перебила та. — У Карденні не відпускають без причини. Тож або вона зрадила, або нам щось приховує.

В очах Емілії спалахнула образа, але водночас і розпач. Олівія різко розвернулася й пішла, залишивши за собою шлейф недовіри. Люди навколо зупинялися, озиралися, шепотілися.

Димено взяв Емілію за руки.
— Розкажи мені все. Будь ласка.

Вона зітхнула й почала говорити: про те, як її кинули в темний дім, як незнайомий воїн розповів про їхні закони, про випадкову «помилку», через яку її викрали. Про те, як вона йшла вулицями Карденна, де люди без осколків дивилися на неї з дивною, суворою повагою. І як її врешті випустили за ворота, ніби нічого й не сталося.

Її голос тремтів, коли вона закінчила:
— Вони сказали, що поважають хранителів. Що я жива лише тому, що для них ми — символи сили. Але я не знаю, чи можна цьому вірити.

Димено слухав уважно, стискаючи її долоні. Він хотів щось сказати, та їх перебив інший голос.

— Еміліє. Димено.

Перед ними стояла Варвара Ліверстон, перша заступниця Іннін. Її обличчя було суворим, але в очах ховалася тінь співчуття.

— Вас викликає сама Вища хранителька, — сказала вона тихо, але твердо. — Негайно.

Шлях до палацу Іннін був мов у тумані. Емілія й Димено йшли поруч, але кожен думав про своє. Коли вони увійшли в зал, Іннін сиділа на високому кріслі. Вона виглядала спокійною, та в її погляді ховалася крижана загроза.

— Отже, ти повернулася, — почала вона, звертаючись до Емілії. — І принесла з собою багато запитань.

Емілія опустила голову, але твердо відповіла:
— Я готова відповісти на будь-які.

Іннін нахилилася вперед.
— Тоді розкажи мені, хранителько Нарухо, — як саме ти вийшла з Карденна живою?

Її голос розрізав повітря, мов лезо. І в цей момент Емілія зрозуміла: справжнє випробування тільки починається.